Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

до парадних сходів, та, певно, невиразний спомин про те, як його несли з церкви, змусив його спинитись. Він звернувся до одної з розфарбованих дерев’яних фігур — чи то папи, чи рицаря — і цілком свідомо запитав:

— Сюди йти до вашої церкви?

І, здавалося, дістав відповідь, бо повернув назад і, без жодного слова поминувши Санчо, подався просто до внутрішніх сходів. Санчо, отець Леопольдо і професор Пілбійм, скрадаючись, щоб не наполохати його, пішли вслід.

— А що, як він упаде зі сходів? — прошепотів мер.

— Збудити його ще небезпечніше.

Отець Кіхот привів їх у сутінь великої церкви, яку освітлював тільки щербатий місяць, пробиваючись крізь східне вікно. Він упевнено підійшов до вівтаря й почав проказувати давню латинську месу, але то була якась дивна, обкарнана її версія. Почав він одразу зі слів хору:

— Et introibo ad altare Dei, qui laetificat fuventutem meant[48].

— Він усвідомлює, що робить? — пошепки спитав професор Пілбійм.

— Це знає тільки Бог, — відповів отець Леопольдо.

Тим часом отець Кіхот швидко правив далі — пропустив послання апостолів, пропустив Євангеліє, так наче поспішав дістатися до моменту освячення дарів. «Боїться, щоб йому не перешкодив єпископ? — подумав мер. — Чи жандарми?» Навіть довгий перелік святих, від Петра до Даміана, пропустив.

— Коли побачить, що немає дискоса й чаші, він напевне прокинеться, — сказав отець Леопольдо.

Мер ступив кілька кроків до вівтаря. Він боявся, що в мить пробудження отець Кіхот може впасти, і хотів бути поруч, щоб підхопити його.

— …Хто за день перед тим, як Він прийняв муки, розломив хліб… — Отець Кіхот начебто не помічав, що на вівтарі немає ні гостії, ні дискоса. Він підніс догори порожні руки. — Hoc est enim corpus meum[49]. — А потім, і разу не спинившись і не затнувшись, проказав слова меси аж до освячення уявного вина в уявній чаші.

Коли дійшло до освячення, отець Леопольдо і професор звично вклякли на коліна. Мер і далі стояв: хотів бути напоготові, якщо отець Кіхот заточиться.

— Hoc est enim calix sanguinis mei[50]. — Порожні руки, здавалось, виліпили з повітря чашу.

— Що це? Сон! Маячіння? Потьмарення розуму? — прошепотів професор Пілбійм.

Мер ще на кілька кроків підступив до вівтаря. Він боявся урвати отця Кіхота. Поки той проказував латинські слова, він принаймні почувався щасливим у своєму сні.

За довгі роки, що минули від днів його юності в Саламанці, мер майже забув цю месу. Пам’ять зберегла лиш окремі ключові місця, які і в ті далекі часи знаходили відгук у його душі. Та й отець Кіхот начебто страждав на такі самі прогалини в пам’яті: як видно, багато років він проказував цю завчену колись месу майже механічно, і тепер йому пригадувалися тільки ті слова, які, мов нічники дитинства, освітлювали темну кімнату його звички.

Так він пригадав Pater noster, а потім пам’ять його перескочила на Agnus Dei[51].

— Agnus Dei qui tollis peccata mundi[52]… — Він замовк і покрутив головою.

На мить мерові здалося, що отець Кіхот прокидається від свого сну. А той зовсім тихо, так що його почув тільки мер, прошепотів:

— Агнець Божий… але ж кози, кози… — І відтак перейшов просто до молитви римського центуріона: — Господи, я не гідний того, щоб Ти вступив під покрівлю мою… скажи одне слово, і душа моя зцілиться…

Наближалася хвилина причащання.

— Ну, тепер уже, коли побачить, що причащатись нічим, неодмінно прочнеться, — зауважив професор.

— Хто знає, — відказав отець Леопольдо. А тоді додав: — І хто знає, чи прочнеться взагалі.

Кілька секунд отець Кіхот мовчав. Він стояв перед вівтарем і злегка похитувався. Мер ступив ще крок уперед, наготувавшись підхопити його, але отець Кіхот озвався знову.

— Corpus Domini nostri[53], — промовив він і, без тіні вагання взявши з невидимого дискоса невидиму гостію, поклав це ніщо собі на язик. Потім підняв невидиму чашу й нібито відпив з неї. Мер побачив, як сіпнувся в нього борлак, коли він проковтнув уявне вино.

Аж тепер отець Кіхот начебто усвідомив, що він у церкві не сам. Він зачудовано роззирнувся навколо. Як видно, шукав очима людей, що прийшли до причастя. Помітивши мера, який стояв за два-три кроки від нього, він узяв двома пальцями неіснуючу гостію, злегка спохмурнів, неначе його щось бентежило, а потім усміхнувся.

— Compañero, — мовив він, — стань на коліна, compañero. — А тоді, тримаючи перед себе «гостію», ступив три кроки вперед.

Мер укляк на коліна. «Все зроблю, — подумав він, — аби тільки він мав спокій. Все, що завгодно». Пальці отця Кіхота подалися ще ближче до його обличчя. Мер розтулив рота й відчув їх на своєму язиці замість облатки.

— У цьому підскакуванні… — мовив отець Кіхот. — У цьому підскакуванні… — І раптом ноги йому підітнулися. Мер ледве встиг підхопити його і обережно опустив долі.

— Compañero, — і собі сказав мер, — це я, Санчо. — А потім знов і знов марно мацав йому пульс, сподіваючись відчути, що серце отця Кіхота не перестало битися.

4

Перестарілий отець-розпорядник Феліпе, до чиїх обов’язків належало приймати гостей, сказав мерові, що отця Леопольдо він найімовірніше зможе знайти в бібліотеці. Була саме година, призначена для відвідувачів, і отець Феліпе вів безладну групу туристів по відкритих для загального огляду приміщеннях монастиря. Переважали в групі літні дами, що шанобливо дослухалися до кожного слова провідника; кілька чоловіків усім своїм знудженим виглядом показували, що прийшли сюди, аби тільки догодити своїм дружинам; а три юнаки, яким раз у раз доводилося нагадувати, що тут не можна курити, були видимо засмучені, бо двійко гарненьких дівчат із групи не звертали на них і найменшої уваги. Здавалося, дівчат анітрохи не вабили їхні чоловічі чари, зате дух безшлюбної самотності й глибока тиша, що панували в цих стародавніх стінах, збуджували їх, наче пікантні парфуми, і вони, мов заворожені, дивилися на табличку Claustura[54], яка раптом зупинила їх, неначе заборонний дорожній знак, — дивилися так, ніби за тими дверима було приховано набагато цікавіші й непристойніші таємниці, ніж усе, що могли запропонувати їм ці три супутники.

Один з юнаків шарпнув ручку дверей, але було замкнено. Щоб привернути до себе увагу, він гукнув:

— Слухайте, отче, а там що?

— Там спить один наш гість, ніяк не прокинеться.

«Спить вічним сном і вже ніколи не прокинеться», — подумав мер. То була кімната, де лежало тіло отця Кіхота. Мер постояв, проводжаючи очима групу туристів, що потяглася далі довгою галереєю, де були кімнати для гостей, а тоді повернув до бібліотеки. Там він застав професора