Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Розділ 50

Мене занурили в крижану ополонку та тримають голову під водою, не дають зітхнути, обрушуючи на голову тонни правди.

Аркаша з незворушним виглядом розповідає про кохання Каріни. Про те, як роками вона завжди була поряд. Про те, що погодилася стати спостерігачем, поступилася місцем сестрі, аби я був щасливий.

А листи... ті листи, які не дозволили мені зламатися, тримали на плаву, які я перечитував сотні тисяч разів. Я знаю їх напам'ять, кожне слово вивчене мною досконало… у кожному реченні душа, яку я полюбив. І ця душа належить Каріні, а Вася вона просто писала свій диктант, навіть не вдумуючись у написане.

Коли Аркаша закінчує свою розповідь… я сиджу на підлозі, обхопивши голову руками. Не рухаюся. Немає сил. У голові пульсує болісна правда, яку я намагаюся усвідомити.

Подивитися на Каріну іншими очима. Не як на інтриганку, а як на таку ж безумну, як я сам. Ми варилися в котлі одержимості, кожен сходив з розуму, замкнене коло хворого кохання.

Я вилікувався від хвороби Васею. Очі повністю розплющилися. І що далі?

Я методично топтав кохання Каріни, навіть не підозрюючи про це.

Навіть коли вона не пам'ятала мене, тільки побачивши, безпомилково видала фрази, які нас зв'язали такими ланцюгами, які тільки зараз яскраво відчуваю.

Бажання побачити її стає нестерпним. Мене штормить, ламає, у серце впиваються шипи правди. Болісні, але такі правильні. Я заслужив їх за свою сліпоту, за нерозуміння, де справжнє, а де просто ілюзія. Картинка, якою я був одержимий.

Карина мучилася з нелюбимим. Нині вона вагітна від нього. І навіть тут покинута всіма. Як їй зараз одній?

Аркаша, без сумніву, допомагає, але у нього своє життя. Каріна десь зовсім одна, вариться у своєму болі, і я сумніваюся, що моє прозріння може щось змінити.

- Де вона? - видавлюю з себе хрипко.

- А ось цього не скажу. Я й так надто відвертий, видав секрети, які обіцяв зберігати. Але всупереч волі Каріни, вважаю, що настав час тобі відкрити очі. Щоб ти зрозумів, яку жінку втратив. Ти її не заслуговуєш, Нік.

- Не заслуговую, - погоджуюсь з ним.

- Їдь, - махає рукою. – А там… дороги долі непередбачувані. Суджено її побачити, значить побачиш…

Щось у його фразі дає надію. Наче він знає щось дуже важливе. Аркаша сказав не все. Але й цим повністю змінив картину у моїй голові.

Зовсім інакше бачу її слова, зізнання.

Адже вона тяглася до мене, навіть коли я вибрав іншу. Коли своєю рукою відправив її на смерть. Я кат для Каріни. Я приніс їй лише горе та біль. Я не заслуговую на прощення.

Я монстр, який стільки років знущався з її любові. Зневажаю себе за це. Ненавиджу себе та звинувачую лише себе. Ні, не може бути мені виправдань. Їх і не шукаю. Не уявляю, як можна все виправити. Ніколи мені не вилікувати рани, які я власноруч наніс їй. Пошматував душу. Проміняв на пусту обгортку Васю. Варився у своїй ілюзорній любові до тієї, яка думала лише про свою вигоду і забувалася в обіймах незліченних коханців. Васі ніхто і ніколи не був потрібен. А Каріна любила, такою любов'ю, яка заслуговує на захоплення. Я не вартий цього.

Виповзаю з лігва Аркаші повністю дезорієнтований. Перед очима криваві кола, у вухах дзвін, від ілюзорного світу, який розбився.

Сідаю в машину та опускаю голову на кермо. Намагаюся зібрати себе по крихтах та почати діяти.

Потрібно знайти Каріну. Ні, я не сподіваюся на диво, але мені треба з нею поговорити. Я не залишу її у тому стані. Я піклуватимуся про неї та її дитину. Зовсім не важливо від кого малюк…

А якщо мій?

Аркаша не торкався цього питання зараз. Але тоді в печері, він кричав, що дитина моя. Раптом саме тоді й сказав правду?

Адже я був з Каріною у той час, отже, теоретично це можливо.

Навіть якщо ні, я готовий прийняти малюка і дбати про нього. Її вже зрадив Вадим, просто вигнав, вчинив так, як не кожен із собакою вчинить.

І я зробив так само. Навіть гірше… адже саме мене вона кохала. А від коханих завжди набагато сильніше болить.

Сильна Каріночка, скільки терпіла, вижила, не зламалася.

Вона не повинна проходити через це все сама!

Я неодмінно її знайду!

Заводжу машину та їду в аеропорт. Поїздку скасувати не можу. Я мушу розібратися з Огнєвим, все для цього готове. Але потім, я обов'язково її знайду, де б вона не була.

Довго чекаю на рейс. І у голові кадри минулого. Тепер, здається, завжди відчував її присутність. Мав рацію Аркаша, вона справді як янгол стояла за моєю спиною. Принижувалась, просила для мене допомоги, і дивилася, як сохну по іншій. Навіть моє пекло, ніколи не зрівняється з її…

Не пам'ятаю, як сідаю на літак, як займаю місце. Думки з Каріною, з листами, з минулим, у якому вона завжди була, а я сліпо її не помічав.

Політ триває не довго. Ранок і сонце виглядає з-за хмар. Дивлюся на небо, а очі ріже, від розбитих ілюзій. Так мені і треба. Навіть зараз мій біль не зрівняється з її болем.

- Ласкаво просимо до столиці, Микито, - здригаюся від звуку сталевого голосу.

Впізнаю миттєво. Моторошний мужик. Його ні з ким не сплутати. Обертаюся, вже знаю, що зустрінуся зі скануючим поглядом арктичних сріблястих очей.

- Вітаю! Чим завдячую такій честі? Сам Огнєв мене зустрічає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍