Читати книгу - "Здіймається буря"

свого живота.

Вогнесерд похапцем підбіг до них.

— З малими все добре?

Попелюшка кивнула.

Багношуб запропонував дати їм меду, щоб пом’якшити горло. З ними все буде добре, просто дим не пішов їм на користь.

Брунатний котик, що стояв біля неї, нявкнув до Верболози:

— Як гадаєш, вони зможуть з’їсти трішки меду? — сіра королева кивнула і вдячно подивилась на Річкового медикота, який підняв із землі клапоть моху, обмащений липкою, золотавою рідиною. Вона замуркотіла, спостерігаючи, як її малята лижуть мед — спершу сором’язливо, тоді жадібно, вподобавши солодке.

Вогнесерд рушив геть. Попелюшка все тримала під контролем. Воєвода знайшов собі затишний куточок на узліссі та й сів умиватися. Обсмалена шубка, коли він уперше провів по ній язиком, смакувала просто гидезно. Усе тіло нило і стогнало від утоми, але кіт умивався далі. Він хотів змити із себе всі сліди диму, перш ніж відпочити.

Закінчивши, Вогнесерд роззирнувся табором. Річкові коти порозбігалися від дощу по своїх кублах, зоставивши Громових сидіти групками по краях терену, під стіною комишів, і шукати бодай якогось прихистку від дощу, який невпинно густішав. Воєвода бачив, як Сіросмуг темною постаттю походжає поміж своїх колишніх побратимів, утішаючи їх лагідним нявчанням. Попелюшка вже закінчила піклуватися про котів і зараз лежала клубочком, ущент виснажена, біля Зололапа. Вогнесерд саме розрізняв у півтемряві блідо-рудий бік Піскошторми, який здіймався й опадав поруч зі срібно-смугастою спиною Довгохвоста. Синьозірка спала поруч із Білоштормом.

Вогнесерд поклав мордочку на передні лапи, слухаючи, як дощ лопотить по вже багнистій галявині. Щойно його очі заплющились, як у голові зринув образ нажаханого лиця Жовтоіклої. Серце застукотіло, але виснаження взяло своє, тож він, зрештою, піддався сну.

Розділ 26

Коли Вогнесерд прокинувся, то почувався так, ніби зовсім не спав. Холодний вітер куйовдив йому хутро. Дощ уже став, але небо ще було затягнуте хмарами. Якусь мить він почувався спантеличеним, не впізнаючи свого оточення, а тоді почув нявкіт і упізнав тремтливий голос Дрібновуха.

— Я ж казав, що Зореклан ще проявить свій гнів! — вигукнув старий кіт. — Наш дім пропав, лісу вже нема.

— Синьозірці слід було висвятити воєводу перед місяцепіком, — хвилювалася Крапохвістка. — Такий звичай!

Вогнесерд скочив на лапи. Його вуха горіли, та, перш ніж він встиг що-небудь відповісти, пролунав голос Попелюшки:

— Як ви можете бути такими невдячними? Дрібновуше, Вогнесерд же переніс тебе через річку!

— Він мало не втопив мене, — поскаржився старійшина.

— Ти б уже був мертвий, якби він залишив тебе на березі, — відрубала Попелюшка. — Якби Вогнесерд перший не почув дим, ми б усі вже були мертві!

— О, я певен, що Плямошкур, Куцохвіст і Жовтоікла йому дуже вдячні.

Вогнесерд наїжачив хутро, почувши саркастичний вигук Темносмуга.

— Жовтоікла подякує йому особисто, коли ми її знайдемо! — зашипіла киця.

— Знайдемо? — перекривив її Темносмуг. — Не думаю, що Жовтоікла врятувалась від вогню. Нашому воєводі не слід було брати її з собою до табору.

Попелюшка загарчала. Темносмуг зайшов надто далеко. Вогнесерд вибіг із тіні й побачив Папоротелапку, що сиділа біля Темносмуга й налякано дивилася на свого виховника.

Вогнесерд уже розкрив було рота, але його випередив Порохошуб:

— Темносмуже! Тобі слід було би виявляти більше поваги до загиблих товаришів і… — він співчутливо глянув на перелякану Папоротелапку, — думати, що говориш. Наш Клан уже досить настраждався!

Вогнесерд спантеличено слухав, як юний вояк сперечається зі своїм колишнім виховником. Темносмуг так само здивовано глянув на Порохошуба, а тоді загрозливо примружив очі.

— Порохошуб має рацію, — тихо нявкнув воєвода, виступаючи наперед. — Нам не слід сваритися.

Темносмуг, Дрібновух та інші коти озирнулися на Вогнесерда, зніяковіло прижавши вуха й хвости. Очевидно, він чув їхню розмову.

— Вогнесерде! — нявкіт Сіросмуга перебив їх. Сірий вояк побіг до друга через галявину, мокрий від річкової води.

— Ти ходив у патруль? — запитав Вогнесерд, відвернувшись від Громових котів і крокуючи назустріч Сіросмугові.

— Так. І на полювання, — нявкнув кіт. — Не всі ж можуть проспати цілий ранок.

Він штовхнув Вогнесерда в плече й продовжив:

— Ти, мабуть, зголоднів. Ходімо зі мною, — Сіросмуг повів друга до купи свіжини на краю галявини. — Леопардошубка сказала, що це для твого Клану.

У Вогнесерда від голоду забурчало в животі.

— Дякую, — нявкнув він. — Я піду скажу Кланові.

Воєвода підійшов до Громових котів, що збилися докупи.

— Сіросмуг сказав, що та їжа — для нас, — оголосив він.

— Дяка Зорекланові, — полегшено нявкнула Злотоквітка.

— Нам не потрібна підгодівля від інших Кланів, — зверхньо прошипів Темносмуг.

— Гадаю, ти можеш піти на полювання, якщо хочеш, — нявкнув Вогнесерд, примруживши очі. — Але доведеться спершу попросити дозволу в Кривозора. Зрештою, це ж його угіддя.

Темносмуг нетерпляче форкнув і пішов до свіжини. Вогнесерд подивився на Синьозірку. Вона ніяк не зреагувала на новину про їжу.

Білошторм смикнув вухами.

— Я прослідкую, щоб кожен дістав свою частину, — пообіцяв білий вояк, глянувши на провідницю.

— Дякую, — відповів Вогнесерд.

Сіросмуг підійшов до нього і кинув на землю мишку.

— Ось, можеш з’їсти це в яслах, — нявкнув він. — Я хочу, щоб ти декого побачив.

Вогнесерд підібрав мишу і пішов за другом до гнізда з комишів. Як тільки вони наблизилися, з-під щільно сплетеної стіни гнізда протиснулися два маленьких сріблястих клубочки і подріботіли до Сіросмуга. Вони кинулися назустріч, і він радісно перекотився на спину, ніжно поплескуючи кошенят, поки ті лазили по ньому. Вогнесердові не довелося довго думати, чиї то були малі.

Сіросмуг голосно воркотав.

— Як ви дізналися, що я йду? — запитав він.

— Ми тебе зачули! — відповіло більшеньке кошеня.

— Молодці! — похвалив батько.

Коли Вогнесерд проковтнув останній шматок своєї трапези, сірий вояк підвівся, і кошенята скотилися з нього.

— Зараз я хочу, щоб ви познайомилися з моїм давнім другом, — сказав він. — Ми разом тренувалися.

Малюки звернули свої бурштинові очі на рудого кота.

— Це Вогнесерд? — нявкнув найменшенький. Сіросмуг кивнув, а Вогнесерд відчув, як росте його гордість від того, що товариш уже говорив про нього зі своїми кошенятами.

— Ви двоє, повертайтеся! — із ясел з’явилася плямиста мордочка. — Зараз знову піде дощ.

Вогнесерд помітив, як роздратовано звузилися очі кошенят, але вони повернулися і слухняно подибали до гнізда.

— Вони чудові, — муркнув він.

— Ага, — ніжно погодився Сіросмуг. — Та в цьому більша заслуга Моховинки. То вона за ними доглядає.

Вогнесерд відчув у голосі друга нотку жалю. Він намагався уявити, наскільки Сіросмуг шкодує за домом.

Сірий вояк мовчки встав і вивів Вогнесерда з терену. Вони сіли на клаптику землі між комишами. Над їхніми головами нагнулася верба, свіжий бриз хилитав її гілочки. Вогнесерд дивився на ліс за вербовою заслоною. Здається, Зореклан