Читати книгу - "Здіймається буря"

хоче послати ще дощу.

— Де Жовтоікла? — запитав Сіросмуг.

Вогнесерд відчув, як його охоплює смуток.

— Жовтоікла повернулася у Громовий табір зі мною, щоб пошукати Плямошкура і Куцохвоста. Я загубив її у диму… Дерево впало прямо перед медикицькою, коли вона вибігала з табору.

Чи могла вона вижити? Вогнесерд не міг притлумити вогник надії у грудях, який тріпотів там, ніби спіймана в сильця горлиця.

— Ви не знайшли жодних її слідів під час патрулювання?

Сіросмуг похитав головою.

— На жаль, ні.

— Як гадаєш, пожежа ще горить після тієї грози? — нявкнув Вогнесерд.

— Не певен. Ми помітили зранку кілька стовпів диму.

Вогнесерд зітхнув.

— Думаєш, від табору щось залишилося?

— Ти скоро дізнаєшся, — відповів Сіросмуг. Він підвів голову і глянув на затьмарене небо крізь листяну завісу. — Моховинка мала рацію: буде ще дощ. Це точно загасить рештки полум’я.

У Вогнесерда від жалю паморочилося в голові. Дощ крапотів по деревах і рогозі. За мить з неба вже лило. Здавалося, ніби то Зоряний Клан оплакує всіх, кого вони втратили.

Розділ 27

Пообіді, ближче до вечора, тривкий сморід диму змінився смородом мокрого попелу, але Вогнесерд просто-таки насолоджувався цим гірким запахом.

— Вогонь уже, певно, згас, — нявкнув він Сіросмугові, який сидів поруч із ним під кущем кропиви. — Ми можемо піти і глянути, чи безпечно повертатись нашому Кланові.

— І пошукати Жовтоіклу та Куцохвоста, — промурмотів Сіросмуг.

Вогнесерд знав, що його старий друг здогадається, чому насправді він хоче повернутись до табору. Воєвода підморгнув сірому воякові, вдячний за розуміння.

— Треба спитати Кривозора, чи можна мені піти, — додав Сіросмуг.

Вогнесерда ці слова шокували. Він уже й забув, що товариш тепер належав до іншого Клану.

— Скоро буду, — гукнув сірий вояк, прямуючи геть.

Вогнесерд перевів погляд на інший кінець галявини, де Синьозірка сиділа, притулившись до Білошторма, наче білий кіт був єдиним, що відділяло її згорьований розум від страхітливої долі Клану. Воєвода замислився, чи варто повідомляти провідниці, куди він іде. Вирішив не казати. Тимчасово йому доведеться діяти самому, покладаючись на те, що Клан убереже таємницю про слабкість Синьозірки перед допитливими Річковими котами.

— Вогнесерде, — підійшов до нього Хмаролап. — Думаєш, вогонь уже згас?

— Ми зі Сіросмугом перевіримо.

— Можна й мені?

Вогнесерд похитав головою. Він не знав, що вони знайдуть у Громовому таборі. А ще виховник боявся, що його новакові вистачить одного погляду на зруйновану лісову домівку, аби знову спокуситися вигідним життям кицюні.

— Я зроблю все, що ти скажеш, — пообіцяв малий.

— Тоді сиди тут і потурбуйся про Клан, — нявкнув Вогнесерд. — Ти потрібен Білоштормові.

Хмаролап спробував приховати своє розчарування, опустивши голову.

— Так, Вогнесерде, — погодився він.

— Скажеш Білоштормові, куди ми пішли, — додав воєвода. — Я повернусь до сходу місяця.

— Гаразд.

Вогнесерд дивився услід своєму новаку, який поволі йшов назад до решти котів, молячись, щоб оце хоч раз Хмаролап підкорився наказу і зостався в Річковому таборі.

Сіросмуг повернувся разом із Кривозором. Бурштинові очі провідника були примружені.

— Сіросмуг мені оце сказав, що хоче піти з тобою до вашого табору, — нявкнув він. — Ти не можеш взяти когось із власних вояків?

— Ми втратили двох побратимів у вогні, — пояснив Вогнесерд, підводячись. — Я і сам волів би їх не знайти.

Річковий провідник, здавалося, зрозумів його.

— Якщо вони не вижили, то краще, щоб тебе втішив старий друг, — лагідно нявкнув він. — Сіросмуг може піти з тобою.

— Дякую, Кривозоре, — відповів Вогнесерд, схиливши голову.

* * *

Сіросмуг ішов до річки. На протилежному березі швидкоплинних вод ліс був чорний і обвуглений. Найвищі дерева спромоглися зберегти трохи листочків, які хоробро тріпотіли на верхівках гілок. Проте це була невелика перемога — решта гілок стали чорними та голими. Хоч Зоряний Клан і послав бурю, яка загасила вогонь, але вона прийшла надто пізно, щоб урятувати ліс.

Без жодного слова Сіросмуг ковзнув у річку і поплив. Вогнесерд рушив за ним, з усіх сил намагаючись не відставати від свого друга, який уже доволі пристойно плавав. Коли ж обоє котів вилізли на протилежний берег, то на мить завмерли, із жахом дивлячись на рештки улюбленого лісу.

— Бачити це місце з-поза ріки — єдина втіха, яка мені зараз лишилась, — промурмотів Сіросмуг.

Вогнесерд співчутливо глянув на старого друга. Звучало так, наче Сіросмуг сумує за домом значно сильніше, ніж він гадав. Проте запитати так нічого й не вдалося: сірий кіт кинувся вгору берегом до кордону із Громовим Кланом. Сіросмуг миттю перетнув його, спинившись тільки помітити межу. Вогнесерд не зміг не замислитись: позначає його друг Річкові чи Громові кордони?

Незважаючи на спустошення, Сіросмуг, здається, радів поверненню на старі угіддя. Сірий вояк то обганяв воєводу, то тупцював позаду, обережно принюхуючись, перш ніж долучитися до друга. Вогнесерд аж здивувався, що той іще може розбирати тут якісь запахи. Ліс змінився до невпізнаваності, підлісок згорів дотла, у повітрі не було ні звуків, ні запахів здобичі. Земля під лапами стала клейкою, бо попіл змішався з водою й перетворився на чорне, смердюче багно, яке прилипало до хутра. Вогнесерд здригався, коли краплі дощу падали на його промоклу шубку. 1 від співу самотньої хороброї пташини, яка тьохкала віддалік, серце щеміло болем за все втрачене.

Нарешті вони вийшли на схил. Тепер табір було добре видно, згоріло-бо все захисне плетиво, а тверда земля, омита дощем, поблискувала, ніби чорне каміння. Тільки Високий Камінь виглядав так само, як і раніше, якщо відкинути накип липкого чорного попелу.

Вогнесерд помчав униз, здіймаючи перед собою невелику лавину дрібних камінців. Від дерева, з якого він врятував кошеня Злотоквітки, зараз зосталася купка обвуглених скіпок, через яку він легко перестрибнув. Шукав тунелю, який колись вів на терен, але замість нього побачив кілька почорнілих галузок. Воєвода сковзнув попід ними і вийшов на закіптюжену галявину.

Він роззирався, слухаючи важке гупотіння власного серця, коли це його підштовхнув Сіросмуг. Кіт простежив за поглядом сірого вояка до місця, де лежало скорчене Куцохвостове тіло. Медикиця, мабуть, намагалась відтягти непритомного старійшину назад до табору, сподіваючись, певно, що розколота скеля, під якою вона облаштувала собі кубло, захистить їх від вогню.

Вогнесерд рушив до обгорілого тіла, але Сіросмуг нявкнув:

— Я поховаю Куцохвоста. Іди до Жовтоіклої.

Він підняв побуріле тіло і потягнув його з табору до ділянки, на якій ховали померлих.

Вогнесерд проводжав друга поглядом, а серце його завмирало від жаху. Він знав, що саме тому, власне, і повернувся до табору, але лапи раптом занадто ослабли, щоб рухатись. Воєвода змусив себе підійти до обгорілих пеньків, які позначали вхід на галявину Жовтоіклої.