Читати книгу - "ВІртуозна Гра, Оскар Бласт"

Розділ 29. Серж Гармаш

Платон ступив крок убік і аж сахнувся, побачивши Ембері, заплутану в шланги й труби життєзабезпечення, з таким же екраном на грудях.  

- Ц-ц-це Ембері? – спитав він чомусь захриплим голосом. Дивно було бачити її такою. Зовсім не схожою на себе, чужою. 

- Еге ж, - підтвердила пані Гроса, по-діловому рухаючись далі й відчиняючи наступні ящики. – Та-а-ак, хто тут у нас іще? 

В третьому ящику виявився міцно збитий чолов’яга, масивний, з горами мускулів по всьому тілу. Платонові чомусь стало неприємно вдивлятися в його моторошне обличчя. Загострені вилиці та ніс, заплющені очі робили його схожим на мерця, хоча на екрані миготіли якісь показники, вказуючи, що цей чоловік насправді живий. 

Він ступив крок до четвертого ящика, який якраз відчиняла пані Гроса. Але жінка не встигла цього зробити. 

Раптом рвучко розчинилися вхідні двері й до кімнати увірвалося кілька людей в камуфляжних костюмах, у респіраторах та з автоматами в руках. Напевно, це були охоронці.

- Ні з місця! Не рухатися! Руки за голову! Киньте зброю! – всі охоронці, яких, здавалося, було не менше п’яти, кричали одразу. 

Підбігли до Платона й пані Гроси, схопили за руки, скрутили їх за спину й надягнули наручники. 

Це тривало від сили кілька секунд – так швидко все відбулося. Платон лише зрозумів, що вже не стоїть біля четвертого ящика, напіввідчиненого, вміст котрого так і не побачив, а сидить на землі поряд з трохи переляканою пані Гросою, а навколо, направивши дула автоматів на них, стоять охоронці. Один із них грубо зірвав з їхніх облич маски. 

- Це порушення прав людини! – трохи оговталася пані Гроса й почала обурюватися. – Ви хто такі? Чому напали на нас? Що тут взагалі коїться? 

- Так-так-так! Кого я бачу?! Крихітка Маріам! Як це ти тут проявилася? Невже новий шеф поліції задіює старі кадри? Молоді не можуть впоратися? – у скрипучому голосі чоловіка, котрий з’явився в одвірку розчахнутих вхідних дверей, звучало здивування й роздратування. 

Пані Гроса стрепенулася, примружила очі й здивовано спитала. 

– Серже? Так і знала, що це ти! А хто ж іще?! І Грея твого я вирахувала. От, хіба що, ще не розгадала ваш задум! 

Жінка роздратовано порухала руками за спиною. 

- Може звільниш нам руки? Та й сидіти я звикла у кріслі, а не на підлозі! 

- Сидітимеш там, де треба! – удавано ласкаво прохрипів Серж Гармаш. – На жаль, мені не потрібен поки що розголос. Адже все так гарно рухалося, ішло своєю чергою. А тут доповідають: спрацювала сигналізація, двоє незнайомців увірвалися в офіс..! 

Це був справді він. Платон упізнав цього чоловіка, адже бачив на численних білбордах та в рекламах у вірті й реалі дуже часто. Але те, що власник мережі «Вірт+Реал» та «Віртуозної Гри» - людина з обмеженими можливостями, він не знав. Раптом згадав, що ніколи не бачив цього чоловіка у повен зріст. Той завжди або сидів на столом, даючи інтерв’ю, і нижньої частини його тіла ніколи не було видно, а якщо брав участь у якихось шоу чи програмах у реалі, то завжди онлайн, жодного разу наживо.

Серж Гармаш під’їхав до них у спеціально обладнаному кріслі, яке рухалося швидко, все в ньому було ергономічно й збалансовано. Видно було, що вправляється з ним пан Серж призвичаєно й майстерно. Мабуть, не один рік провів у ньому. Хлопець вирячався на все це здивовано поглядом. Крім того, виявилося, що пані Гроса особисто знає цього чоловіка, і для Платона це було великою несподіванкою. 

Чоловік був у літах, можливо, одноліток пані Гроси. Міцно збитий, напевно, слідкував за своїм тілом, хоч і не мав змоги ходити. Платон здивувався цьому, адже зараз технології були досить розвиненими, щоб створити спеціальні протези, які майже не відрізнялися від ніг і давали змогу стати на ноги будь-кому. Правда, це було дорого, але й Серж Гармаш не був бідняком. Його обличчя, помережане віковими зморшками, виказувало людину непросту. Одяг був дорогим і стильним. 

- Ти знову щось задумав? – спитала пані Гроса, підозріло мружачись. – Думаєш, і цього разу відкупишся? 

- Все майже в межах закону, - посміхнувся власник «Віртуозної Гри». – А те, що ви тут побачили – просто витвір вашої уяви, не більше. 

- Твоє «майже» мені не подобається. Серже, чому ці люди тут? – спитала жінка, киваючи на ящики. – І що ти задумав? 

- Все, - махнув рукою Серж Гармаш, наче відмахуючись від настирливих питань жінки. – Закінчуємо цей балаган. Цю жінку поки що в окрему кімнату, я подумаю, що з нею робити далі, - вказав він на пані Гросу. – Хлопець, за всіма звітами від спостерігачів, вже адаптований. Його можна запускати у вірт. Виконуйте! 

Військові грубо схопили пані Гросу й потягли до виходу, вона щось намагалася сказати, але охоронець, котрий її тягнув, грубо закрив їй рота долонею, і вона замовкла на півслові. Вони зникли за дверима. 

- Куди ви потягнули пані Гросу? Відпустіть нас негайно! – закричав Платон.

Почав відбрикуватися ногами, бо його теж один з охоронців схопив за комір куртки й намагався поставити на ноги. Але Платон був не таким сильним, як вишколений гігант, котрий все-таки підняв його з підлоги й почав штовхати перед собою. 

- Замовкни, - прогудів чоловік. 

Але Платон і сам уже не говорив, замовк від здивування від того, що побачив. Його потягнули не до виходу, як пані Гросу, а просто вперед, до широкої стіни, яка раніше здавалася порожньою. Зараз же на ній проявився широкий екран, оформлений у велику миготливу рамку. Він упирався в підлогу і тому був схожим на широкі двері, квадратні ворота, які світилися тьмяним блакитним сяйвом. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍