Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

– Поїхали, – сказала Марі.

І він натиснув на газ, щоб не чути жіночого базікання, краще слухати, як від швидкості рветься двигун. Але біля метро він різко загальмував, кислим поглядом побитого пса подивився на Марі.

– Слухай, їдь туди сама. А я на таксі або метро у спецуправу, – сказав він, відчинив дверцята і напевне знав, що Марі дивиться йому у спину і не думає рушати. Він таки обернувся, наткнувся на двоє блискучих очей, з безкінечною печаллю, яку, напевне, у жінки можуть вичитати убивці і ті, котрі працюють поруч зі смертю. Лейтенант махнув рукою, усміхнувся. І подумав, що у неї рівні, крупні, саме крупні, а не великі зуби. Але цього разу він таки надовго затримав у собі думку про Марі.

Кілька хвилин він ловив таксі. Пішов сніг. Під ліхтарем зібралися купи тіней і ворушилися настільки матеріально, що лейтенант струснув головою. Таксі не було, і він спустився до метро. Кольору розбавленого слиною тютюну стійбище – ось чим для нього видалося зараз метро. Лейтенант подумав повернути, але настрій потоком тягнув його вниз. У вагоні під рипіння лавок, скла, внюхуючись у дивні запахи, вивітрілі й ні, він почав спостерігати за дівчиною. Ось ця б тобі підійшла, подумав лейтенант, але їй чотирнадцять років. Дитяча зачіска, довгі ноги стриміли з-під чорної плісированої спідниці. Вона діставала з пакетика урюк, відкушувала по шматочку і їла. Руки у неї подряпані, видно, що дівчина не перестає бавитися зі своїм котом. Або кицькою, – хмикнув про себе лейтенант. Скоро ти дійсно будеш задивлятися на таких. Від цієї перетрушеної попелом і тальком банальності він засміявся і хилитнув головою. Він уже був обернув голову, як підняв її так, що затріщали шийні хребці. Лейтенант дійсно побачив його.

Власне, це був той чоловік, про якого розповідав малий вуркаган, потім Іва, головне, про нього говорила Іва. І це основне. Він просто знав, що давно, наче з самого народження, знає і шукає цього чоловіка. Але і це не виявилося для нього головним. Головним було те, що він бачив його обличчя, і він запам’ятає це обличчя назавжди. Але за цим прийшла дуже швидка, як вагон, що злетів з рейок, і прозора думка: там нема чого запам’ятовувати. Очі у нього зробилися вузькими і тонкими, замацали простір, вишукуючи шпаринку, прищ на обличчі чоловіка. Але не було за що вчепитися. Широке обличчя, з різкими вольовими лініями, широка щелепа, чистий лоб, який не видавав нічого про інтелект чи про його відсутність. Саме так: там лежала загадка, від якої віяло дикими і древніми пісками; ордища чужих почуттів і думок пролетіли із вжиканням металевих ос біля вуха. Лейтенант без страху, як і всі менти, подивився в очі чоловіка. Нормальні очі, от колір визначити важко, саме важко, і то, напевне, винувате це гівняне світло.

У незнайомця не заворушився жоден м’яз. Тут лейтенанта струснуло, наче током. Чоловік усміхнувся йому на всі тридцять два білих і здорових зуба. На цьому лейтенант знався. Костюм на ньому дорогий, той, хто носить його, ніколи у метро не їздить. На пальці перстень з каменем, напевне, коштовним; вірніше, камінь складався з двох половинок. Однієї червоної, другої синьої. Лейтенант ще хотів вловити щось незвичне у цій посмішці, але, на подив, так нічого й не знайшов. І тільки він наважився діяти, як двері розчахнулися і чоловік, наче у привітальному жесті, з натяком на прощання, підвів руку і вийшов на зупинці. Там, де він стояв, лейтенант на стіні побачив дві сині смуги. Лейтенант проїхав ще одну зупинку. Ця найкоротша. І тут він послухався. Саме так: він послухався чийогось позову, чи крику, чи наказу. Двері вже майже зачинялися, коли він рвонувся з місця, проскочив у щілину.

Він пішов пероном між колонами. Серце билося об ребра, сині тіні лягали від колон. Порожній перон. Він уже збирався подивитися назву зупинки, як почув гуркіт, наче хтось висадив у повітря весь метрополітен. Потім картинку підмінили.

Чорно-білий варіант. Білий пучок іскор, ніби хтось запалив воднораз тисячі петард. Цей пук вогню рухався поперед електровоза. Електровоз повз у густій тютюновій мелясі метрополітену. З’явилися перші вагони. Лейтенант навіть не міг уявити собі, що може трапитися. Нічого не існувало, і пізніше він зрозумів, що цього треба було очікувати. Ще не все відбулося. Електропотяг зупинився, але лейтенант не переводив подиху. Вагони відчинилися, вірніше один. І звідти повалили люди. Їх було мало, але лейтенант упіймав поглядом того, кого, здавалося, шукав. Це був кульгавий кривоногий карлик, з довгими руками і непомірно широкими стопами. У ньому він упізнав колишнього пушера Цапу. Цапа швиденько шкутильгав упродовж колон, обхопивши руками торбу. Лейтенант рушив йому назустріч. Цапа, здавалося, нічого не помічав і швидив у бік міліціонера. Він знав цього фрукта як небезпечного і шкідливого, той знюхався з вуличними бандами, потім проліз у середній бізнес, а далі – щез, одружившись із огрядною сутенеркою Клавою, нині в миру Клавдією Олексіївною. Проте лейтенант з усього маху всмалив його у підборіддя, перевернув, як велику бридку комаху, на живіт і заклацнув наручники за спиною.

* * *

Марі схилилася над трупом під білим світлом від ліхтариків. Труп задубів і був безруким, як і очікувалося. Кошлаті груди плейбоя забльовані. Вона повернула голову і побачила, що напарник дивиться на її сідниці.

– Асфіксія, – сказала вона. – У власній блювотині. Швидше за все, його довго накачували наркотиками. Запалилася рана, потім переросла у гангрену. Його викрали, але для чого – він нам ніколи не розкаже. Бідолаха, перемучився…

Тут усі собаки, що у передмісті, особливо вночі, ніколи не затихають, заглухли всі разом. Усі присутні, як один, повернулися: рожевий млинець передмістя лежав унизу. Марево заступав чорний силует бетонної плити. І вони побачили його, з широкими могутніми плечима, розкинутими крилами. Чоловік сидів навпочіпки, а навколо нього наче хтось перефарбував повітря у колір цвілого хліба, тільки гладко. Чоловік сидів нерухомо, звісивши руки. Коли його обличчя торкнувся білий пучок світла, він не поворухнувся, а обличчя не змінило виразу. Напарник потягнувся до пістолета, але облишив. Крило плеча чоловіка піднялося, рука чорною стрілою витягнулася у напрямку сходу. Пройшло не більше хвилини. Коли Марі і напарник подивилися, здавалося, лише встигнувши зморгнути, то наткнулися поглядами на порожній уступ бетонної плити.

– Що це? Що в хріна з нами усіма діється! – закричав напарник.

– Схоже, він на щось показував… Здається, туди – на схід, – спокійно сказала Марі і посвітила ліхтариком на бетоновану