Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

та втілити в життя ці прості й незаперечні ідеали, своїми безконечними масакрами та неодноразовими фрустраціями показав світові, що суспільна реальність є більш бурхливою і непередбачуваною, ніж припускалося в абстракціях філософів, які давали рецепти людського щастя. Найбільш несподіваним доказом — який навіть нині багато хто відмовляється прийняти — було те, що ці ідеали заперечували один одного з тієї самої миті, як переходили з теорії в практику; що замість того, аби взаємно підкріпитися, вони виключали один одного. Французькі революціонери зі здивуванням побачили, що свобода є джерелом нерівності і що країна, в якій громадяни мають повну чи дуже широку можливість виявляти ініціативу і управляти своїми діями та майном, рано чи пізно стане країною, розколотою численними матеріальними і духовними відмінностями. Тож, аби встановити рівність, нема іншої ради, як принести в жертву свободу, запровадити примус, контроль і всесильну й урівнюючу дію держави. Що те, що соціальна несправедливість є розплатою за свободу, а диктатура за рівність — і що братерство може реалізуватися лише відносно і на короткий час, з причин радше негативних, ніж позитивних, як-от війна чи катаклізм, які гуртують населення у солідарному русі, — є прикрим фактом, який важко прийняти.

Проте, на думку Ісаї Берліна, гіршим, ніж прийняти цю жахливу дилему долі людства, є відмовлятися її прийняти (ховати голову в пісок). А втім, якою б трагічною не була ця реальність, вона дає змогу дістати корисні в практичному плані уроки. Філософи, історики та політичні мислителі, які інтуїтивно відчули цей конфлікт — конфлікт суперечливих істин — виявили більшу здатність до розуміння процесу цивілізації. Монтеск’є також, хоча й іншим шляхом, ніж Макіавеллі, в міркуваннях про людство як основне відмітив те, що люди мають багато цілей, які є різними і часто несумісними одна з одною, і це є джерелом зіткнення цивілізацій і відмінностей між різними громадами і в лоні однієї громади, антагонізму між класами і групами, а також криз і незлагоди в самих сокровенних глибинах совісті кожної окремої особистості.

Як і Монтеск’є у ХVІІІ столітті, великий російський письменник і нонконформіст Олександр Герцен у ХІХ столітті помічає цю дилему, аби проникливіше, ніж інші сучасники, проаналізувати фіаско європейських революцій 1848-49 років. Герцен є улюбленим речником Берліна; між ними напрочуд багато спільного, і ясно, що Берлін присвятив йому один зі своїх найблискучіших есеїв. Скептицизм обох, як це не дивно, є чимось позитивним і стимулюючим, це заклик до дії, бо через прагматичні міркування і сигнали оптимізму він посилюється. Герцен одним із перших відкинув, як джерело злочинів, ідею про те, що існує чудове майбуття людства, якому нинішні покоління мусять бути принесені в жертву. Як і Герцен, Берлін часто нагадує про історичні докази того, що не існує справедливості, яка стала б результатом несправедливої політики, чи свободи, яка б народилася з утисків. Тому обидва вважають, що в соціальних питаннях часткові, однак ефективні досягнення — то завжди краще, ніж великі всеосяжні рішення, які неминуче є утопічними.

Існування суперечливих істин, те, що людські ідеали можуть бути супротивними, на думку Ісаї Берліна, не означає, що ми мусимо впадати у відчай і опускати руки. Це означає: ми мусимо усвідомлювати важливість свободи вибору. Якщо наші проблеми мають не один, а кілька розв’язків, то нашим обов’язком є повсякчас бути насторожі, випробовуючи ідеї, закони, цінності, які управляють нашим світом, зіставляючи їх одні з одними, оцінюючи, як вони впливають на наше життя, і вибираючи одні та відкидаючи інші або, коли компроміс є важким, модифікуючи решта. Окрім аргументу на користь відповідальності та свободи вибору Ісая Берлін вбачає в цій особливості долі людства неспростовний резон для розуміння того, що толерантність, плюралізм є не лише моральними імперативами, це практична необхідність для виживання людей. Якщо є істини, які відкидаються, і цілі, які заперечуються, то ми мусимо приймати можливість помилки в нашому житті і бути толерантними стосовно помилок інших. А також допускати, що розмаїття — ідей, вчинків, звичаїв, етик, культур — є єдиною наявною в нас гарантією того, що помилка, якщо воцариться, не завдасть надто багато шкоди, позаяк немає одного рішення для наших проблем, їх є багато і всі вони недосконалі.

Єврейська громада Латвії, в якій Ісая народився, розмовляла російською, латиською та німецькою мовами, і хоча хлопчик вивчив їх усі, культурно ідентифікував себе передусім з російською — мовою і літературою, які він вивчав і практикував усе життя. В Англії, здобуваючи освіту — спочатку в першокласній християнській приватній школі — St. Paul’s School, а згодом, завдяки своїм блискучим оцінкам, в Оксфорді, — він окрім філософії продовжував вивчати російську лінгвістику, тож попри те, що пуповину, яка з’єднувала його з рідною землею, перерізали, коли йому було дванадцять, і він став британським громадянином і почав асимілюватися в культурному житті своєї другої батьківщини, його інтелектуальна симпатія та любов до російської мови і літератури збереглися, про що говорять невимушеність і знання, свідченням яких є його численні есеї про теми, письменників і мислителів тієї мови, і серед них — присвячені Толстому, Тургенєву чи його обожнюваному взірцю, лібералу Олександру Герцену. Коли 1945 року він на кілька місяців повернувся в Росію як британський дипломат — поїздка, що мала величезні наслідки для його емоційного і політичного життя — двох великих письменників, з якими він познайомився, Бориса Пастернака й Анну Ахматову буквально потрясла плинна елегантність, з якою розмовляв російською мовою давніх часів цей професор, що приїхав з іншого світу, який до того ж настільки добре знав літературу й авторів, котрі робилися все більш невидимими чи далекими в тому суспільстві, яке тримав у своїх лещатах Сталін.

Вашингтонський досвід

Друга світова війна радикально змінила приватний обрій Ісаї Берліна. Якби не вона, його життя, ймовірно, протікало би так само, як в інших оксфордських dons[96], поміж аудиторіями, де він спочатку читав лекції з філософії, а згодом історії соціальних і політичних ідей, поміж бібліотеками й окремим помешканням в найбільш престижному і традиційному з Colleges університету, коледжі Всіх Святих, який обрав його своїм Fellow[97] у неймовірному віці — двадцять три роки (він став першим євреєм, що увійшов до складу цієї інституції). Та коли вибухнула війна, це «асексуальне життя ерудита» зазнало різкої трансформації: молодого професора, чия слава поліглота і спеціаліста в європейських культурах — зокрема, російській та німецькій — вже гриміла в академічних колах, британський уряд відправив у Сполучені Штати, аби він з Нью-Йорка і Вашингтона консультував міністерство закордонних справ і британське посольство в США щодо актуальних політичних подій. В період між 1941 і 1945 рр. сер Ісая розгорнув надзвичайну діяльність