Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ніч з Ахматовою
Можливо, саме тому, на ньому так сильно позначилася та ціла ніч, яку в листопаді 1945 року він провів в убогій ленінградській квартирі разом з найбільшим з-посеред живих російських поетів — безталанною Анною Ахматовою. Ісая Берлін, якого на кілька місяців відправили в британське посольство в Москві, поїхав у ностальгійну мандрівку в Ленінград, на пошуки книжок і спогадів свого дитинства, і випадково в книгарні хтось, почувши, що він запитує про поетесу, запропонував відвести його в її дім, що був неподалік. Анні Ахматовій було 56 років, на двадцять більше, ніж Берліну. Вона була великою красунею і дуже відомою як поетеса ще перед революцією. Перебувала в немилості, і від 1925 року Сталін не дозволяв їй ні публікуватися, ні виступати з поетичними вечорами. Її трагічна одіссея є однією з найпечальніших у ті страшні роки: радянський режим розстріляв її першого чоловіка, а третього змусив животіти в сибірському таборі каторжних робіт; її сина Льва — талановитого юнака, з яким Ісая Берлін тієї ночі матиме коротку розмову, — Сталін на тринадцять років відправив у ГУЛАГ, і шантажем, обіцяючи зберегти йому життя, радянські комісари змусять Ахматову писати принизливі оди низькопоклонства перед диктатором, який її мордував. Оскільки страждання поетеси значно посилилися після тієї ночі, Ісая Берлін ніколи не позбувся докорів сумління через те, що мимоволі став їх причиною. (В архівах КГБ фігурує звіт про ту розмову; Сталін так прокоментував її Жданову, комісару від культури: «Ти подумай: значить, тепер наша монашка втішається з британськими шпигунами»).
Як завжди категорично стверджував Ісая Берлін, ті одинадцять чи дванадцять годин, які він провів разом з Ахматовою, були безгрішні, пройшли в інтенсивній та блискучій розмові, під час якої в певний момент Анна продекламувала йому велику кількість знаменитих віршів з книжки «Реквієм», яку — рятуючись від гонінь — вона запише з пам’яті і яка згодом стане одним з найвеличніших свідчень духовного й поетичного опору сталінській тиранії. Вони розмовляли про літературу, згадували великих дореволюційних авторів, багато з яких уже померли чи були у вигнанні (про останніх Берлін міг їй розказати), а також обережно — про надзвичайно складну ситуацію, в якій перебувала Анна, життя якої висіло на волосині: вона бачила, як репресують її оточення і чекала, що будь-якої миті розправляться і з нею. Але відомо, що хоча між ними не було жодного фізичного контакту, ополудні наступного дня завжди стриманий Ісая Берлін вернувся в готель «Асторія», стрибаючи від щастя і сповіщаючи: «Я закохався! Я закохався!» Відтоді він до самої смерті стверджуватиме, що та зустріч була найважливішою подією в його житті. Що стосується Ахматової, то враження про той візит знайшло відображення в чудових любовних віршах «Cinque». Така історія нездійсненного, ясна річ, кохання, бо відтоді режим обірвав усі зв’язки і контакти поетеси із зовнішнім світом і в наступні шість років Берлін не міг навіть дізнатися, де ж вона. (На його благання з’ясувати це, британське посольство в Москві відповідало, що для самої Ахматової краще йому навіть не намагатися зв’язатися з нею). Через багато років, 1965-го, на зорі радянської відлиги Ісая Берлін та інші професори добились для російської поетеси звання почесного доктора літератури Оксфордського університету, і радянська влада з цієї нагоди дозволила їй поїхати в Англію. Це була вже літня жінка, та довгі муки не зломили її. Нова зустріч була прохолодною, й окинувши поглядом Хедінгтон Хауз, розкішну резиденцію, де Берлін жив зі своєю дружиною Аліною, Ахматова не змогла стримати гіркої іронії: «Отже, пташку посадили в золоту клітку».
Дві свободи
Слово «свобода», здається, вживалося на дві сотні різних способів. Ісая Берлін запропонував дві власні концепції для пояснення цього поняття, яке він справедливо називає мінливим: концепції «негативної» і «позитивної» свободи. Тонка і невловима, коли її формулюють в абстрактних термінах, ця відмінність між двома формами чи значеннями ідеї свободи натомість виявляється дуже зрозумілою, коли намагаються оцінювати конкретні вибори, особливі політичні та історичні ситуації. І служить вона передусім для того, щоб повною мірою розуміти проблему, яка ховається за штучним вибором між «формальними» свободами і «реальними» свободами, якими майже завжди оперують ті, хто хоче ліквідувати перші.
Свобода тісно пов’язана з примусом, тобто тим, що її заперечує чи обмежує. Людина є тим вільнішою, чим менше перешкод вона зустрічає для того, щоб жити так, як їй хочеться. Що менший вплив, який чиниться на мою поведінку, що самостійніше вона може визначатися моїми власними мотивами — моїми потребами, амбіціями, особистими фантазіями, — без втручання чужої волі, то вільнішим я є. Це «негативна» концепція свободи.
Це більш індивідуальна концепція, ніж соціальна, і цілком сучасна. Вона з’являється в суспільствах, які досягли високого рівня цивілізації і певного добробуту. Вона припускає, що суверенність індивіда мусить поважатися, бо врешті-решт саме вона є основою людської креативності, інтелектуального і мистецького розвитку, наукового прогресу. Якщо індивід пригнічений, зв’язаний умовностями, механізований, джерело творчості забивається і наслідком є сірий і посередній світ, народ мурах чи роботів. Ті, хто обстоює таке
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поклик племені, Маріо Варгас Льоса», після закриття браузера.