Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

вигукнула місіс Уелдон, намагаючись надати собі бадьорого вигляду. — Я піду. Я понесу свого сина.

— А ми тут для чого, місіс Уелдон? — заперечив Бат. — Ми понесемо вас обох!

— Так, так, — підхопив Остін. — Два патички, декілька гілок впоперек…

— Дякую вам, друзі мої, — відповіла місіс Уелдон, — однак я хочу йти сама. І я піду! Рушаймо!

— Рушаймо! — повторив Дік Сенд.

— Дайте мені Джека, — сказав Геркулес, забираючи малюка у Нен, — я стомлююся, коли нічого не несу.

І велетень так дбайливо підібрав сплячу дитину своїми могутніми руками, що той навіть не прокинувся.

Зброю уважно перевірили. Все, що залишилося від провізії, поскладали в єдиний тюк, щоб його могла нести одна людина. Актіон закинув цей тюк на плече; таким чином, руки його товаришів залишилися вільними.

Кузен Бенедикт, чиї довгі сталеві ноги не знали втоми, був готовий до походу. Чи помітив він, що Гарріс зник? Було б необачно стверджувати це. Кузенові Бенедикту взагалі не було ніякого діла до Гарріса, а тим паче зараз, оскільки з ним трапилося найстрашніше з нещасть, які могли спіткати його. На жаль, бідолаха втратив окуляри та збільшувальне скло!

На щастя (хоча кузен Бенедикт про це й не знав), Бат знайшов обидва дорогоцінні прилади у високій траві поряд з місцем привалу, однак за порадою Діка Сенда сховав їх. Тепер можна було розраховувати на те, що ця велика дитина дорогою поводитиметься сумирно, адже він далі свого носа, як кажуть, нічого не бачив.

Саме тому, коли йому вказали на місце поміж Актіоном та Остіном і суворо наказали ані на крок не відходити від них, бідолашний кузен Бенедикт навіть не намагався заперечити і покірно поплентався за своїми супутниками, як бандурист за поводирем.

Маленький загін не встиг зробити й п'ятдесяти кроків, як раптом старий Том зупинився.

— А Дінго? — вигукнув він.

— Дійсно! Дінго немає, — відгукнувся Геркулес.

І він голосно покликав собаку. Перший раз, другий, третій.

Проте у відповідь не пролунало знайомого гавкання.

Дік Сенд мовчав. Зникнення собаки було дуже неприємним, оскільки він завжди міг підняти ґвалт у випадку неочікуваної небезпеки.

— Чи не побіг Дінго слідом за Гаррісом? — запитав Том.

— За Гаррісом? Ні. — відповів Дік Сенд. — Однак він міг взяти слід Негоро. Він увесь час чув, що португалець йде за нами.

— Цей клятий кухар одразу пристрелить його! — вигукнув Геркулес.

— Якщо тільки Дінго не встигне загризти його! — заперечив Бат.

— Можливо, — сказав Дік Сенд. — Проте, ми не можемо чекати, доки Дінго повернеться. Якщо він живий, йому вдасться розшукати нас. Вперед!

Було дуже спекотно. Від самого світанку небо було вкрито хмарами. Задуха. Відчувалося, що насувається гроза. Схоже було на те, що без громовиці не минеться. На щастя, в лісі, хоч він і прорідів, було ще порівняно прохолодно. Подекуди серед заростей вигулькували великі галявини, вкриті жорсткою та високою травою. Інколи на землі лежали величезні закам'янілі стовбури дерев: ознака ґрунту кам'яновугільної формації, що доволі розповсюджено Африкою. На галявках, поміж зеленої трави та рожевих гілочок, рябіли яскраві квіти: жовтий та синій імбир, світлі лобелії, багряні орхідеї; над квітами ширяв рій комах, переносячи від однієї чашечки до іншої запліднюючий пилок.

Навколо більше не було непроникних заростей, а дерева стали різноманітнішими. Тут росли олійні пальми, з яких добувають олію, що дуже поціновується на материку, а також кущі бавовника, що утворюють живопліт заввишки футів з десять. З їхніх волокнистих стебел виробляють бавовну із довгими шовковистими нитками, майже таку саму, як і з пернамбука. Із деревини копалу крізь дірочки, пронизені хоботками комах, сочилася ароматна смола. Накрапаючи, вона застигала на землі до послуг туземцям. Росли тут і лимонні дерева, і дикі гранати, і десятки інших видів дерев — все свідчило про вражаючу родючість цього плоскогір'я Центральної Африки. Подекуди повітрям ширився тонкий аромат ванілі і годі було здогадатися, якому із дерев він належить.

Всі ці дерева та кущі милували око свіжою зеленню попри те, що стояла посушлива пора року і рідко коли потужні зливи зволожували родючий ґрунт. Саме був пік сезону лихоманки, проте, як виявив Лівінгстон, хворий зазвичай позбавляється хвороби, як тільки покидає місце, де її підчепив. Дік Сенд пам’ятав про цю вказівку великого мандрівника і сподівався, що вона справдиться на маленькому Джекові. Він сказав про це місіс Уелдон, коли помітив, що звична година нападу минула, а хлопчик продовжує спокійно спати на руках у Геркулеса.

Загін швидко, проте обережно рухався вперед. Місцями земля зберігала свіжі сліди людей або тварин, що проходили лісом. В місцях, де гілки кущів було розсуното або поламано, вдавалося йти швидше. Однак частіше подорожнім доводилося прокладати собі дорогу самостійно, долаючи безліч перешкод, і це, до великого жалю Діка, затримувало маленький загін. Дуже заважали ліани, які можна порівняти із заплутаним такелажем, які було всіяно паростками, подібними до кривого дамаського ножа, і леза цих ножів було всіяно шипами. Такі змієрослини простягалися на п'ятдесят — шістдесят футів і, коли наступити на них, переверталися, вганяючи в ступню гострі наче голки колючки. Негри, озброївшись сокирами, прокладали дорогу крізь зарості, а на зустріч їм з’являлися все нові й нові ліани, звиваючись навколо дерева від самої землі аж до верхівок.

Тварини і птахи, що населяють цю частину Анголи, були не менш оригінальними, аніж її рослинний світ. Безліч птахів ширяли під зеленими кронами дерев. Однак неважко здогадатися, що люди в своїх прагненнях якомога швидше та непомітніше перетнути ліс, не намагалися підстрелити їх. Тут великими зграями водилися цесарки, перепілки, до яких так важко підібратися, і навіть ті птахи, яких північноамериканці називають «віп-пур-віу», — ці три склади повністю відтворюють їхній крик. Дік Сенд та Том могли б подумати, що знаходяться в якійсь області Нового Світу, однак, на жаль, вони точно знали що це не так.

Досі хижаки, такі небезпечні в Африці, не з'являлися поблизу маленького загону. Подорожні знову бачили жирафів, яких Гарріс, звичайно, намагався б видати за страусів, але цього разу безуспішно. Ці швидкі тварини миттю зникли, налякані появою каравану посеред їхнього зазвичай безлюдного лісу; кілька разів впродовж дня вдалечині здіймалася густа курява: це стадо буйволів пробігало із звуками, схожими на гуркіт перевантажених возів.

Впродовж двох миль Дік Сенд вів свій загін вздовж струмка, який мусив з’єднатися із повноводною річкою. Він хотів якнайшвидше передати своїх супутників швидкій течії, що поспішає до узбережжя. Він сподівався, що небезпека та втома за такого способу пересування будуть набагато меншими.

До обіду загін подолав три милі без жодної неприємної зустрічі. Ані Гарріс, ані Негоро