Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

не з'являлися. Дінго також не повернувся.

Бівуак влаштували посеред густого бамбукового гаю, в якому маленький загін не зовсім було видно. За їжею майже не розмовляли. Місіс Уелдон знову взяла сина на руки. Вона не зводила з нього очей. Їсти вона не могла.

— Вам неодмінно треба поїсти, місіс Уелдон, — знову і знову повторював Дік Сенд. — Що з вами буде, коли ви втратите сили? Потрібно їсти! Ми скоро знову вирушимо в дорогу і без жодних зусиль зручною річкою дістанемося до океану.

Поки Дік говорив, місіс Уелдон дивилася йому прямо в очі. Його погляд випромінював непохитну волю та мужність. Дивлячись на нього, дивлячись на п'ятьох негрів, таких відданих та стійких, місіс Уелдон, дружина та мати, відчула, що вона не має права втратити надію. Та й з якого дива її втрачати? Адже вона вважала, що перебуває на гостинній землі. А щодо зради Гарріса, то вона не уявляла собі усіх її жахливих наслідків.

Дік Сенд здогадувався про її думки і йому довелося зібратися з силами, аби витримати її погляд.

Розділ четвертий. Складними дорогами Анголи

Цієї миті маленький Джек прокинувся та обійняв руками шию матері. Його погляд був ясним. Лихоманка не поверталася.

— Тобі краще, серденько? — запитала місіс Уелдон, притискаючи хвору дитину до грудей.

— Так, мамо, — відповів Джек. — Лише трохи пити хочеться.

Мати могла дати хлопчикові лише холодної води. Втім, він із задоволенням зробив декілька ковтків.

— А де мій друг Дік? — запитав він.

— Я тут, Джеку, — відповів Дік Сенд, взявши дитину за руку.

— А мій друг Геркулес?

— Геркулес тут, — відповів гігант, посміхаючись до Джека своєю доброю посмішкою.

— А конячка? — не вгавав Джек.

— А конячки не має, містере Джек! Втекла! Тепер я буду твоєю конячкою. Як вважаєте, чи не занадто труська рись в мене?

— Ні, — відповіла дитина. — А вуздечки більше немає?

— Я візьму вуздечку до рота, — сказав Геркулес, широко розтуляючи рота, — а ти зможеш смикати за неї скільки тобі завгодно.

— Ти ж знаєш, я тягнутиму потихеньку.

— Марно! У мене рот міцний.

— А де ж ферма містера Гарріса? — запитав хлопчик.

— Скоро ми будемо там, Джеку, — відповіла місіс Уелдон. — Так… скоро…

— Хіба не час вирушати? — спитав Дік Сенд, аби припинити цю розмову.

— Так, Діку, вже час! — відповіла місіс Уелдон.

Швидко зібравшись, загін рушив в дорогу, зберігаючи колишній стрій. Щоб не віддалятися від берегів струмка, їм довелося зануритися в лісову гущавину. Колись тут простягалися стежки, однак тепер вони, за словами туземців, «померли», тобто заросли колючими кущами та ліанами. З добру милю загін пробирався крізь непролазні зарості, витративши на це три години. Негри працювали без перестанку. Передавши маленького Джека до рук старої Нен, Геркулес також взявся за справу, та ще й як! Він опускав сокиру з могутнім «гух!» і в гущавині моментально виникала просіка, неначе від пожежі.

На щастя, потреба в цій кроптливій праці незабаром відпала і через милю в лісі відкрився широкий прохід; навкоси перетинаючи зарості, він вів до струмка і тягнувся вздовж його берега. Цю стежку витоптали слони; ймовірно, сотні тварин за звичкою ходили цією частиною лісу. Великі вм’ятини від ніг товстошкірих, колосального розміру, вкривали землю, розм’яклу від дощу: її вологий рихлий шар з легкістю зберігав їхні величезні сліди.

Незабаром стало зрозуміло, що цією стежкою користувалися не лише слони. Неодноразово проходили цією дорогою й люди, однак вони йшли не з власного бажання, а як худоба, яку безжальні погоничі ударами батогів женуть на бійню. В багатьох місцях землю було всіяно кістками і цілими людськими скелетами, обгризеними дикими звірами, і декотрі в кайданах!

В Центральній Африці є чимало довгих доріг, які немов тичками, відмічено людськими рештками. Невільничі каравани інколи здійснюють переходи довжиною в безліч сотень миль і скільки нещасних рабів падають дорогою під батогами лютих наглядачів, помирають від неймовірних виснажень та поневірянь, гинуть від хвороб! А скількох вбивають самі наглядачі, коли караван зазнає нестачу в їстівних припасах! Так, так! Якщо рабів нічим годувати, їх розстрілюють з рушниць, заколюють ножами, рубають шаблями, і такі криваві розправи зовсім не рідкість.

Отже, слоняча стежка слугівала дорогою для невільничих караванів. Протягом милі Дік Сенд та його супутники щораз бачили людські кістки, полохали великих канюків, які важко здіймалися при їхній появі та кружляли в повітрі.

Місіс Уелдон дивилася на все це, але, здавалося, нічого не бачила. Дік Сенд боявся, як би вона не почала його розпитувати: він ще сподівався вивести загін на берег океану, приховавши від своїх супутників, що зрадник Гарріс заманив їх вглиб Екваторіальної Африки. На щастя, місіс Уелдон не думала про те, що бачила довкола. Вона знову взяла на руки сина і спрямувала всю свою увагу на сплячу дитину. Нен йшла поряд з нею і ані стара негритянка, ані її хазяйка не поставили Діку тих запитань, яких він так боявся. А старий Том плентався, опустивши очі додолу. Він занадто добре знав, чому стежку всіяно людськими кістками.

Його товариші здивовано роззиралися, немовби йшли безкінечним кладовищем, де землетрус порозкручував могили, однак і вони ні про що не запитували.

Між тим русло струмка розширилося і помітно поглибилося. Течія перестала бути такою стрімкою. Дік Сенд сподівався, що або сам струмок скоро стане суднопрохідним, або він впаде в якусь велику річку, що мчить водами в Атлантичний океан.

Він твердо вирішив, незважаючи ні на які труднощі, рухатися вздовж струмка і тому без вагань покинув стежку, коли вона повернула вбік від берега.

Отже, маленький загін знову занурився в густі зарості. Мало не на кожному кроці доводилося вирубувати сокирою ліани та непролазні кущі. Все ж таки зарості не були схожами на лісову гущавину, що прилягала до океанського узбережжя: дерева тут зустрічалися рідше. Лише бамбук здіймався над травою, такою високою, що із-за неї ген-ген не було видно навіть Геркулеса. Про те, що тут йде загін, можна було здогадатися лише по верхівках стебел, що гойдалися.

Проте, цього дня, близько третьої години, навколишня природа різко змінилася. Навкруги розкинулася безмежна рівнина, яку, ймовірно, всю затоплювало в сезон дощів; болотистий г'рунт густо поріс мохом, і, подекуди, над їхнім зеленим килимом граційно погойдувалися папороті. Іноді земля здіймалася крутим горбом, схили якого вкривав темно-бурий кривавик — без сумніву, вихід якихось багатих покладів руди.

Дік Сенд дуже вчасно згадав, що в своїх книгах Лівінгстон згадує про такі болотисті рівнини. Відважний дослідник декілька разів потрапляв до зрадницької трясовини, де ступати слід дуже обережно, аби не зав'язнути