Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

мені це пасує, і я не хочу зачіску, що зробить із мене опудало, – зазвичай відповідала вона, коли їй радили зробити завивку, валик або косу, як диктувала новітня мода.

Не маючи достатньо витончених для такого важливого випадку прикрас, Емі підколола свої пишні спідниці кількома рожевими азаліями й прикрасила білі плечі ніжною гілочкою зеленого плюща. Згадуючи фарбовані черевики колишніх років, вона із задоволенням подивилася на свої білі атласні туфельки й пройшлася по кімнаті, захоплюючись у повній самоті своїми аристократичними ніжками.

– Моє нове віяло дуже пасує до моїх квітів, рукавички – до кулону, а справжні мережива на тітчині mouchoir надають вишуканості всьому вбранню. Аби тільки в мене були класичні ніс і рот, я була б абсолютно щаслива, – сказала вона, оглядаючи себе критичним поглядом у дзеркалі, зі свічкою в кожній руці.

Незважаючи на ці гіркі деталі, Емі виглядала надзвичайно веселою й витонченою, коли заковзала до виходу: вона рідко бігала, бо вважала, що це не в її стилі, а при високому зрості слід бути величною, як Юнона[68], ніж пустотливою або пікантною. Вона пройшлася по великій залі в очікуванні Лорі і спочатку розташувалася під люстрою у вигідному для її волосся освітленні, але потім, подумавши, відійшла в інший кінець залу, соромлячись марнославного бажання справити сприятливе враження з першого погляду.

Але виявилося, що більш вдалої позиції, ніж та, яку зайняла вона, не можна було й придумати: Лорі увійшов так безшумно, що вона не чула кроків і стояла нерухомо біля далекого вікна, трохи повернувши голову й підібравши однією рукою складки своєї сукні, – струнка біла фігура на тлі червоних завіс була ефектна, як добре розміщена статуя.

– Добрий вечір, Діано[69]! – сказав Лорі, дивлячись на неї з задоволенням, яке їй приємно було бачити.

– Добрий вечір, Аполлоне! – відповіла вона, відповідаючи усмішкою на його усмішку, оскільки він теж виглядав надзвичайно елегантно, і, уявивши, як вона увійде в бальну залу під руку з таким красивим та статним чоловіком, Емі від душі пожаліла своїх знайомих – чотирьох некрасивих панночок Девіс.

– Ось квіти, я підібрав їх сам, пам’ятаючи, що ти не любила, як виражається Ханна, «набирати букет», – сказав Лорі, вручаючи їй ніжний букетик, про який вона давно мріяла, проходячи повз вітрини «Кардільї».

– Який же ти милий! – вигукнула вона із вдячністю. – Якби я знала, що ти приїдеш, то теж приготувала б для тебе подарунок. Однак, боюся, він не був би таким красивим, як твій.

– Дякую. Він не такий красивий, як мав би бути, але ти чудове доповнення до нього.

– Будь ласка, не треба…

– Я думав, тобі подобаються подібні речі…

– Але не від тебе. Вони звучать неприродно, і мені більше до душі твоя колишня грубувата прямота.

– Я цьому радий, – сказав він з полегшенням, допоміг їй застебнути рукавички й запитав, чи правильно зав’язана його краватка, як робив це раніше, коли вони разом ходили на вечірки вдома.

Таких гостей, як ті, що зібралися того вечора в довгій готельній salle à manger – витонченій їдальні, не побачиш ніде, крім континентальної Європи. Привітні американці запросили всіх, кого знали в Ніцці, й, не маючи ніяких забобонів щодо представників титулованої знаті, привели сюди і їх також – для додання більшого блиску своєму різдвяному балу.

Російський князь зволив посидіти в кутку десь із годину й поговорити зі статною дамою, вбраною, як мати Гамлета, в чорний оксамит із ниткою перлів під підборіддям. Польський граф, на вигляд років вісімнадцяти, цілком присвятив себе дамам, які визнали його «чарівним юнаком», а якась німецька «його світлість», що прийшла на вечір у повній самоті, блукала по залу, шукаючи, що б вона могла поглинути.

Особистий секретар барона Ротшильда[70], єврей з великим носом і в тісних черевиках, люб’язно усміхався світу, немов ім’я патрона вінчало золотим ореолом його власне чоло. Повний француз, який особисто знав імператора, прийшов, щоб віддатися пристрасті до танців, а леді де Джоунз, якась британська матрона, прикрасила товариство своїм маленьким сімейством із восьми осіб.

Звичайно, тут було багато прудконогих, верескливих американських дівчат, красивих, дещо знекровлених, англійок – точних копій одна одної, кілька пікантних французьких demoiselles – гарненьких дівчат, також звичайний набір подорожуючих молодих людей, які веселилися й розважалися, тимчасом як матусі всіх націй стояли вздовж стін і прихильно усміхалися їм, поки вони танцювали з їхніми дочками.

Будь-яка дівчина може уявити настрій Емі, коли вона «вийшла на сцену» в той вечір у супроводі Лорі. Вона знала, що добре виглядає, любила танцювати і раділа чудовому почуттю влади, яке приходить, коли юні дівчата вперше відкривають для себе нове й прекрасне королівство, яким народжені правити в силу своєї краси та жіночності. Їй було шкода некрасивих дівчаток Девіс, яких супроводжував тільки похмурий тато і троє ще похмуріших незаміжніх тіток, тож вона дуже прихильно вклонилася їм, проходячи повз, тим самим люб’язно дозволивши розгледіти свою сукню і спалахнути цікавістю щодо того, ким може бути її непересічної зовнішності друг.

Із першими звуками оркестру Емі зарум’янилася, очі її заблищали, а її ніжка почала нетерпляче відбивати такт по підлозі. Вона навчилася дуже добре танцювати, і їй хотілося, щоб Лорі дізнався про це, тому легше уявити, ніж описати, яким ударом стали для неї його слова, сказані зовсім байдужим тоном:

– Тобі хочеться танцювати?

– Усім хочеться танцювати на балу, – її здивований погляд і швидка відповідь спонукали Лорі постаратися якомога швидше виправити помилку.

– Я мав на увазі перший танець. Чи можу я мати честь?

– Мабуть, але мені доведеться відмовити графу. Він чудово танцює, але вибачить мене, адже ти мій старий друг, – сказала Емі, сподіваючись справити на Лорі враження згадкою титулу й показати, що до неї не слід ставитися несерйозно.

– Милий малюк, граф, але, мабуть, цю графу варто викреслити, бо вона не здатна описати

Дочку прекрасних богів

Із божественною красою й ходою, —

почула у відповідь Емі, і тим їй довелося задовольнитися.

Коло танцюючих, у якому вони опинилися, складалося в основному з англійців, і Емі була вимушена плавно ходити в танці по залу, відчуваючи водночас, що охочіше станцювала б тарантелу. Лорі поступився «милому малюкові», а сам відправився виконати свій обов’язок перед Фло, не пообіцявши Емі майбутніх радощів. За цю мерзенну непередбачливість він був належним чином покараний: вона негайно роздала всі танці до самої вечері, але все-таки із наміром пом’якшитись, якщо б побачила ознаки каяття.

Тож коли він ліниво підійшов запросити її на наступний танець – замість того, щоб кинутися до неї, Емі зі скромним задоволенням показала йому свою бальну записну книжку. Він висловив ввічливе