Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

співчуття, однак кружляючи з графом у танку, їй впала в очі фігура Лорі, який сидів поруч із її тіткою, і на обличчі його був вираз справжнього полегшення.

Ні, це було непростимо, й Емі більше не звертала на нього уваги, обмінюючись лише парою слів, коли між танцями підходила до тітки, щоб взяти шпильку для лагодження зачіски або просто хвилину перепочити. Однак вона приховувала своє роздратування під веселою усмішкою і виглядала надзвичайно щасливою.

Лорі було приємно дивитися на неї: вона танцювала зі жвавістю і грацією, роблячи це приємне проведення часу таким, яким воно й мало бути. Він почав вивчати її з цієї точки зору, і не минуло й половини вечора, як у нього склалося переконання, що «маленька Емі перетворюється на чарівну жінку».

Бал являв собою чудове видовище: усі гості з головою поринули у справжній дух свята, різдвяний настрій осяяв всі обличчя, зробив серця щасливими, а ноги – легкими. Музиканти захоплено водили смичками, сурмили й барабанили, танцювали всі, хто міг, а ті, хто не міг, із захватом спостерігали за іншими.

По залу пурхали дівчата Девіс, панночки Джоунз пустували, наче стадо юних жирафів. Сяючий секретар барона проносився, як метеор із кокетливою француженкою, що підмітала підлогу своїм рожевим шлейфом. Ясновельможний тевтон знайшов нарешті накритий до вечері стіл і був щасливий, замовляючи по порядку всі страви, зазначені в меню, і жахаючи офіціантів пустелею, яку після себе залишав.

Але найбільшою славою себе в той вечір покрив один імператор – він танцював усі танці, не важливо – умів або не вмів, вводив імпровізовані піруети у незнайомі йому фігури, словом – розважався, як міг. Було приємно бачити юнацьку невимушеність цієї гладкої людини: хоч йому й доводилося «носити свою вагу», він скакав по залі, як гумовий м’ячик. А також бігав, літав, виробляв ногами курбети, обличчя його палало, лисина сяяла, фалди фрака відчайдушно майоріли, лаковані бальні туфлі прямо-таки миготіли в повітрі, а коли музика замовкала, він витирав піт із чола і усміхався своїм партнеркам, як французький Піквік[71], тільки без окулярів.

Емі та її граф вирізнялися рівним ентузіазмом, але куди більшою грацією, і Лорі завважив, що мимоволі його теж захопили ритмічні рухи білих туфельок, що пурхають так невтомно, немов на них були крила. Коли маленький Володимир нарешті залишив її, із запевненнями, що «дуже шкода залишати бал так рано», вона вирішила відпочити й подивитися, як переніс покарання її зрадливий лицар.

Воно й справді принесло користь, бо в двадцять три приємне товариство – бальзам для поранених почуттів, чарівність краси, світла, музики й руху змушує нерви тремтіти, кров кипіти, душу радіти. Тож коли Лорі піднявся, щоб поступитися їй своїм місцем, у нього був такий вигляд, ніби він цілком прокинувся від свого декадентського сну. А коли відійшов, щоб принести їй вечерю, вона сказала собі з усмішкою: «Ага, я знала, що йому це піде на користь».

– Ти виглядаєш як бальзаківська femme peinte par elle-même[72], – завважив він, обмахуючи її віялом, яке тримав в одній руці, а іншою підносячи їй чашку кави.

– Але мої рум’яна не стираються, – Емі потерла палаючу щоку й показала йому білу рукавичку з простодушною серйозністю, яка змусила його розсміятися вголос.

– Як називається ця тканина? – запитав він, торкаючись складки її сукні, яку віднесло рухом повітря йому на коліно.

– «Ілюзія».

– Гарна назва. Дуже красива тканина – недавно з’явилася, так?

– Щиро кажучи, вона стара, як світ. Ти бачив цю тканину на десятках дівчат, але до цього часу ніколи не помічав, що вона така красива, дурнику!

– Причина в тому, що ніколи раніше я не бачив її на тобі.

– Без компліментів, це заборонено. Зараз мені більше потрібна кава, ніж компліменти. І не сиди, розвалившись, мене це дратує.

Лорі сів рівно й покірно прийняв від неї порожню тарілку, відчуваючи дивне задоволення від того, що їм командує «маленька Емі». Що ж до неї, то вона втратила колишню боязкість і відчувала непереборне бажання нехтувати ним, як дівчата зазвичай майстерно роблять, коли чоловіки, ці «вінці творіння», виявляють будь-які ознаки покірності.

– Де ж ти всього цього навчилася? – запитав він із глузливим поглядом.

– «Усього цього» – досить невизначений вислів, чи не будеш люб’язним уточнити, про що ти? – відповіла Емі, прекрасно, втім, знаючи, що саме він має на увазі, але лукаво надаючи йому визначити те, що не піддається визначенню.

– Ну… загальний вигляд, стиль, самовладання… де ти навчилася цієї… цієї… ілюзії… – засміявся Лорі, розгубившись і долаючи труднощі за допомогою нового слова.

Емі була втішена, але, зрозуміло, не показала цього і стримано відповідала:

– Життя за кордоном надає зовнішнього блиску. Але я мимоволі вчуся, немов граючи, а це… – вона недбалим жестом вказала на сукню. – Тюль, вона дуже дешева, квіти майже нічого не варті, а я звикла найкращим чином використовувати свої скромні речі.

Емі частково пошкодувала про цю останню фразу, боячись, що вона була сказана без смаку. Але Лорі відчув, що в нього викликає захоплення й повагу це мужнє терпіння, яке витягує максимум можливого із того, що є, і бадьорий дух, що приховує бідність під квітами.

Емі не знала, чому він дивиться на неї так ласкаво і чому він заповнив усі порожні рядки, що залишилися в її бальній книжці своїм ім’ям, присвятивши їй свою увагу на залишок вечора, але порив, який викликав цю приємну зміну в їхніх відносинах, був результатом тих нових вражень, які вони обидва, самі того не усвідомлюючи, справляли одне на одного.

Розділ п’ятнадцятий

Покладена під сукно

У Франції молоді дівчата ведуть нудне життя, поки не вийдуть заміж, а вже тоді вислів Vive la liberté! – «Нехай живе свобода!», стає їхнім девізом. В Америці, як усім відомо, дівчата рано підписують «декларацію незалежності» та насолоджуються своєю свободою із республіканським запалом, але юні матрони зазвичай відрікаються від престолу з появою першого спадкоємця і відправляються в усамітнення, майже таке суворе, як французький монастир, хоч далеко не таке спокійне.

Подобається їм це чи ні, вони фактично покладені під сукно, списані в архів, щойно весільні хвилювання залишились позаду, і більшість із них могла б вигукнути, як вигукнула днями одна дуже красива молода жінка: «Я так само гарна, як і раніше, але ніхто не звертає на мене уваги, бо я заміжня!».

Не будучи ні красунею, ні світською леді, Мег не відчувала подібних прикростей, поки її малюкам не виповнився рік. В її маленькому світі панували прості звичаї, тож вона відчувала, що її люблять і нею захоплюються ще більше, ніж раніше.

Оскільки вона була ніжною маленькою жінкою, її материнський