Читати книгу - "Втрачені в космосі , Arachne "

Нуар тим часом сів поряд, розглядаючи ґрунт. Він задумливо провів пальцем по тріщинах, потім підвівся і швидко прошепотів:

— Вони не самі рухалися. Їх вабило щось… чи хтось. Бачите лінії? Це не природний рух.

Зейн повільно випростався, його обличчя потемніло. Це було погано. Якщо щось чи хтось тягло постраждалих, вони могли бути в серйозній небезпеці. Втім, на цій планеті будь-яка жива істота могла стати хижаком.

— Розвідники, — тихо скомандував він, — ідіть за мною. Нуар, будь напоготові. Якщо доведеться, тобі знадобиться твій аналізатор, щоб швидко визначати, з чим ми маємо справу.

Група знову почала рухатися, напружуючи всі почуття. Навколо, у нерівному світлі далеких світил, невиразно проступали обриси химерних форм: велетенські стебла, отруйно-фосфоресціруючі листя, які обплітали землю, вириваючись з-під неї, і величезні темні квіти, що відкривалися під час наближення. Кілька разів вони ледве встигали зупинитися, щоб не наступити на невидиму мережу коренів, які могли піднятися в повітря і обплутати жертву.

Нуар зупинився перед одним із таких квітів, обережно торкнувшись пелюстки. Квітка зашипіла, повільно розвертаючись перед нею, і Нуар зафіксував дані.

— Феромони… — промимрив він, схилившись нижче. — Структура їхньої оболонки створена для того, щоб залучати дрібних тварин. Схоже, вони виділяють отруту, яка діє паралізуюче.

Зейн стиснув зуби, дивлячись на квітку. Кожне відкриття лише ускладнювало ситуацію. Він глибоко вдихнув, потім різко видихнув, намагаючись заспокоїтись. Зейн знав, що група розвідників дивиться на нього, чекаючи на його рішення, його впевненість. Незважаючи на напругу, ніхто не показував страху — у цьому вони були єдині. Але кожен знав: зволікання може коштувати життя, і в цьому світі, повному смертельних таємниць, їхній час обмежений.

— Продовжуємо рух, — сказав Зейн, дивлячись прямо перед собою, туди, де сліди майже зникали серед купи каміння, але все ж таки залишалися видимими досвідченому оку. — Триматися щільніше, не розбредатись.

Вони знову вишикувалися в ланцюжок, повільно просуваючись уперед. Кам'яні брили, між якими зміївся їхній шлях, височіли над ними, наче дивні обеліски давно зниклої цивілізації. Кожна тінь, кожен виступ здавалися загрозливо небезпечними. Розвідники рухалися безшумно, лише зрідка лунав слабкий хрускіт кристалів під чоботями або шелест пилу, що змітається з каміння.

Зейн зупинився, окинувши поглядом дивне скупчення гострих уламків, блискучих у слабкому світлі. Це були кристали, але незвичайні — їхня структура виглядала зламаною та зруйнованою. Таке враження, ніби вони зазнали впливу величезної сили, що зім'яло їх у запеклій сутичці.

— Обережно, — прошепотів він, показуючи на уламки. - Радіаційне поле. Тут щось сталося.

Вони обійшли кристали стороною, намагаючись не наближатися до них. Нуар, що замикав колону, швидко зняв на аналізатор кілька зразків, потім наздогнав групу. Зейн різко повернув голову на шарудіння збоку - його очі звузилися. Крізь тіні, що коливалися, він помітив щось, схоже на слабо мерехтливе свічення.

— Маро, перевір, — коротко скомандував він, і жінка повільно зробила крок вперед, виважено рухаючись у бік об'єкта, що світився.

Вона присіла і обережно підняла щось, схоже на крихітний камінчик, що світиться, поміщений у захисний корпус. Мара нахилилася, вдивляючись у нього, потім її очі розширились.

— Це… це передавач! - Прошепотіла вона, піднімаючи знахідку вище. - Він належав нашим. Вони, мабуть, залишили його, щоб ми могли їх знайти. Але чому ж він тут, на землі?

— Схоже, його впустили поспіхом, — припустив один із розвідників.

Зейн насупився, обмірковуючи варіанти. Якщо передавач опинився тут, то хтось був поблизу. Можливо, їхня група опинилася в критичній ситуації і змушена була йти, втрачаючи обладнання.

- Давайте шукати сліди поблизу. — Зейн оглянув простір навколо, повільно оглядаючи кожен квадратний метр ґрунту, кожну впадину. — Вони не могли піти далеко. Якщо вони втратили передавач, то щось їх гнало.

Розвідники знову почали прочісувати місцевість. Їхні досвідчені погляди помічали найдрібніші деталі — легкі вм'ятини на землі, неприродно зім'яті чагарники, вигнуті, наче під тиском, стебла рослин. Все вказувало на те, що хтось справді йшов поспіхом.

- Тут! — раптом прошепотів один із розвідників, вказуючи на широкий слід. — Схоже на… — він замовк, стискаючи губи. - На волочіння тіла. Сліди крові.

Зейн одразу ж нахилився до місця, уважно оглядаючи. Його рука на мить завмерла над крихітними плямами крові, які ледь помітно виблискували в пилюці. Людська? Чи, можливо, це поранена істота?

— Продовжуйте йти слідом, — наказав він, підводячись і вказуючи напрямок. - Тепер швидше.

Вони рушили вперед, перескакуючи з каменю на камінь. Сліди крові ставали все чіткішими, начебто той, хто їх залишив, сильно ослаб або втратив сили. З кожним метром Зейн відчував занепокоєння. Місцевість ставала менш придатною для руху. Дивні кам'яні арки, що згиналися над їхніми головами, перекривали шлях, начебто створюючи лабіринт. Але сліди не зникали — їх вів хтось, хто не мав іншого виходу, окрім як рухатися вглиб цього кам'яного пекла.

- Дивіться, - прошепотів Нуар, і його голос пролунав глухо серед кам'яних стін. — Попереду щось світиться.

Зейн подивився туди, куди вказував Нуар, і його серце завмерло. На камінні, серед купи осколків та блискучих кристалів, лежала форма — людська. Людина була майже повністю прихована під тілом гігантської фіолетової рослини, що ніби обвивала її, поглинаючи у свої смертоносні пелюстки. Навколо квітки пульсувала отруйно-фіолетова аура, а в повітрі відчувався ледь вловимий запах, що нагадує суміш металу і чогось солодкого.

— Отруйне! - прошепотів Нуар. - Не наближайтесь!

Зейн підняв руку, зупиняючи розвідників. В його очах відбивалася напруга. Якщо це один із їхніх людей, вони повинні врятувати його, поки не стало надто пізно.