Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

 

Я глянула на Андрія, і він мовчки стиснув щелепи.

 

— Ви його кохали? — запитала Лада.

 

Жінка гірко засміялася.

 

— Я? Я віддала йому все, що мала. Свої найкращі роки. Своє життя. І за що?

 

Вона трусонула головою.

 

— Не знаю, навіщо ви про нього питаєте, але якщо думаєте, що я замовляла за ним стеження — та хай би він хоч згорів, мені плювати. Він для мене помер тоді, коли пішов.

 

Жінка різко загасила недопалок об стіл і глянула на нас уже не зі злістю, а з якоюсь зневірою.

 

Андрій голосно видихнув і повернувся до жінки:

 

— Де ваша донька?

 

Жінка на мить замовкла. Потім зморщила лоба, ніби це було щось, про що вона давно не думала.

 

— Хто його знає… Вона пішла кілька місяців тому. Не витримала мене таку. Сказала, що йде шукати нормального життя.

 

Андрій нахилив голову.

 

— Вона знала, хто її батько?

 

Жінка хмикнула.

 

— Та ні… хоча… — Вона задумалася, потім криво посміхнулася. — Можливо, і знала. Пару років тому його показували по телевізору з губернатором, і я могла щось бовкнути.

 

Ми переглянулися. Ніяких нових відповідей, тільки більше питань.

 

Збираючись виходити, я вже взялася за дверну ручку, коли раптом помітила, що Лада застигла біля полиці. Вона взяла в руки фото і задумливо подивилася на нього.

 

— Це ваша донька?

 

Жінка похитнула головою.

 

— Ага… Правда, красуня?

 

— Правда… — тихо відповіла Лада і швидко поставила фото на місце.

 

Щось у її голосі змусило мене напружитися.

 

— Ладо?

 

— Йдемо, — коротко відповіла вона і першою вийшла з квартири.

 

Я вийшла слідом за нею, кинувши погляд на фото. На мене дивилася молода дівчина з хитрою посмішкою.