Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

щоб «покласти край колоніальній (у тому числі білошовіністській) епістемології, а також колоніальним інститутам і владним структурам... [та] сформувати деколоніальні наративи, суб’єктність і форми організації». Навчання традиційної західної цивілізації означає її возвеличення, тому вчити історію західної цивілізації не слід. Її більше й не вчать: станом на 2010 рік жоден із провідних університетів не мав обов’язкового курсу з історії західної цивілізації.

Дедалі більше американців взагалі не знає історії. Та й навіщо їм її знати? Щоб належно зрозуміти історію Америки, потрібно вивчати її минуле, а вивчення минулого не сприяє досягненню цілей дезінтеграціоністів. Для них краще вивчати історію через політику, ніж ретельно розбиратися в усіх відтінках історичного минулого країни. Становлення класової та расової теорій американської історії супроводжувалося — що й не дивно — різким падінням обізнаності в історії Америки загалом. В університетах головну увагу зосередили на «вимогах до розмаїття» — а саме на предметах, які, за прикладом Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, «передовсім стосуються расового, етнічного, гендерного, соціально-економічного, сексуально-орієнтаційного, релігійного та інших типів розмаїття».

На цих заняттях, як пише Atlantic, «студенти говорять про Трейвона Мартіна[33] в тому самому дусі, що й про рабство і систему оренди в’язнів[34]». По всій країні протягом десятиліть «соціальні студії» витісняють історію зі списку предметів середньої та старшої школи — своєрідна спроба зробити історію «актуальною», замінивши викладання історії ідеологічною обробкою у руслі конкретних політичних поглядів. Історик освіти Даяна Ревітч ремствувала щодо занепаду викладання історії ще в 1985-му на сторінках New York Times, визнаючи те, що історію «поглинають» політично ангажовані «соціальні науки».

Річ не тільки в тому, що дезінтеграціоністи пропонують альтернативну версію історії, — це принаймні давало шанс для презентації традиційної американської історії. Натомість дезінтеграціоністи таврують тих, хто викладає традиційну історію Америки, називають їх обмеженими, нерозумними й відсталими, наполягаючи на тому, що таке навчання засноване виключно на етноцентричному й патріархальному минулому. Ніколь Ханна-Джонс, «матріарх» «Проєкту-1619», відреагувала саркастичним твітом на критику Макферсона: «Ги-ги. Ну, звісно, лише білі історики найоб’єктивніше подають історію». А далі принизила всі його заслуги як історика.

Майкл Гарріот, який називає себе «найвідомішим у світі “вайтпіпологом”» (фахівцем з білих людей), теж накинувся на Пітера Кірсанова з National Review за те, що той указав на заперечення «Проєктом-1619» внеску білої раси в побудову країни. В опусі під назвою «Чорна історія у викладенні білих» Гарріот пояснює, що традиційний погляд на американську історію був «у найліпшому разі міфічним представленням минулого, яке стільки разів переповіли білі вуста, що вони стали істиною. Така історія зафарбовує “білим наративом” історію наших мучеників і затемнює ганебний білий шовінізм, на якому будувалася країна. Вона применшує істину про те, що батьки-засновники були рабовласниками, та змальовує країну маяком свободи й справедливості». Кірсанов — «motherf***er», каже Гарріот, «він пише по білому й вивчає історію так, як це властиво білим». Для Гарріотового ядучо-радикального наративу великою прикрістю виявилося те, що Кірсанов — мулат.

Проте цей редукціоністський погляд на вивчення історії багато чим завдячує критичній теорії, що стала домінантною в останні кілька десятиліть. Цей погляд виявляється відверто расистським: судити працю історика за кольором його шкіри давно перестало бути нормою. Утім, відвертий расизм став обов’язковим елементом критичної расової теорії, так само як зосередженість на «економічних привілеях» є вимогою для класової теорії. Американська історія має бути переписана пригнобленими й маргіналізованими верствами, позаяк історія Америки і є історією гноблення й маргіналізації.

Метою переписування історії має стати не відновлення справедливості й не розв’язання проблем або відпущення гріхів Америки з тим, щоб разом рушити далі. Такою могла би бути роль традиційної американської історії: визнання наших недоліків і переваг одночасно з розумінням того, що американська філософія, культура й історія мають коріння радше у славі, ніж у злі. Попри це, на дезінтеграціоністський погляд, Америка органічно невиправна. Та-Нехасі Коутс, говорячи про репарації за кривди рабства, обвинувачує всю американську систему: «Злочин, у якому активісти, що вимагають репарацій, обвинувачують країну, не обмежується кількома містами або корпораціями. Цей злочин лежить на всьому американському народові — на усіх рівнях і практично в будь-якій конфігурації». Коутс додає: «Можливо, після серйозної дискусії та дебатів... ми побачимо, що країна взагалі не має змоги надати повну компенсацію афроамериканцям». Після звинувачень усього американського народу на усіх рівнях і у всіх конфігураціях чи повірить хтось по-справжньому в це Коутсове «можливо»?

Народжена в гріху

Як ми вже відзначали, історія дезінтеграціоністів учить трьох фундаментальних принципів: перший — Америка заснована на злі, другий — Америка непоправно розділена й ніколи не втече від свого минулого, якщо не демонтує засадничі принципи, і третій — Америка в чистому вигляді завжди була жахливою для своїх громадян і для всього світу.

Цей третій принцип, зокрема, легко спростувати, як ми вже побачили вище. Проте дезінтеграціоністи просто визнають його разом із двома попередніми: Америка народжена в гріху й ніколи не виправиться. Фактично, дезінтеграціоністи заявляють, що Америка, яка витягнула світ із найглибших злиднів, не може бути підтримана на будь-якому моральному рівні через її гріховність. Із цієї заяви робиться простий моральний висновок: Америка, можливо, і створила великі багатства й добробут, але сталося це всупереч її засадничим принципам, а не завдяки. Утилітарна велич Америки просто не може бути відповіддю на історичне і нинішнє її зло. Істинне підґрунтя Америки можна побачити в її поводженні з корінним населенням, варварському рабстві, яке протривало кілька століть, промисловій експлуатації робітників і корупції певних промислових і фінансових олігархів. Америка народжена в гріху.

Тому дезінтеграціоністи називають датою заснування США не 1776 рік і навіть не дні висадки переселенців у Джеймстауні та на Плімут-Рок, а дві інші дати: 1492 і 1619 роки. Перша знаменує прибуття людей Заходу в Новий Світ разом з епідеміями, імперіалізмом, експлуатацією та смертю. З 1619-го починається залежність Америки від рабовласництва в нагромадженні багатств.

Щоб стимулювати наратив про Америку як глибоко експлуататорську націю, дезінтеграціоністи фокусуються на тому, що європейці, які першими прибули на береги Нового Світу, прийшли не на безлюдні землі: вони пограбували й скривдили корінних мешканців, які жили собі мирним життям аж до навали західного колоніалізму. Але як саме це можна вважати релевантним до сучасної політики? На думку дезінтеграціоністів, грабунок корінних американців особливо підкреслює жорстокість цивілізації Заходу й, більш широко, вільних ринків.

Отже, пограбування спричинило європейське право власності. У цьому наративі предметом найзапеклішого осуду виступає Христофор Колумб: Говард Зінн і справді розпочинає свою головну працю з протиставлення племені араваксів із Багамських островів,