Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

Хто вони, ці кати? Загальновизнані герої американської історії, які насправді є лиходіями. Із цієї позиції Колумб стає брутальним військовим диктатором, винищувачем мирних тубільців; батьки-засновники — тиранами, які просто замінили одну тиранію іншою, замаскувавши її під створення «нації, образу, правового союзу, названого Сполучені Штати», метою якого було «забезпечення народної підтримки для правління нової, привілейованої групи правителів»; Абрагам Лінкольн стає політичним маніпулятором, а ніяким не визволителем, а Громадянська війна перетворюється на битву уряду Америки «не за припинення рабства, а за те, щоб залишитися величезною єдиною територією з ринком і ресурсами»; чоловіки й жінки, які воювали у Другій світовій, стають представниками расистської тиранії, яка остаточно попрала права людини, — вони здобули перемогу від імені «мілітаризму, расизму, імперіалізму», який всотався в «уже й без того отруєні кістки переможців»; антикомуністи стають представниками імперіалізму, мілітаризації та переслідування незгодних у своїй країні; а комуністи — героями (насамперед це стосується в’єтконгівців). У книжці обсягом майже 700 сторінок без приміток, Зіннові вдалося жодним словом не згадати нічого цінного або достойного за всю біографію найвеличнішої з країн в історії людства.

Історія Зінна глузлива, його політика відверто презирлива. З усім цим, саме через відвертий антиамериканський характер Зіннова історія домоглася статусу канону серед тих, хто воліє бачити себе «правдомовцями перед владою». Сем Вайнбург зі Стенфордського університету пояснює: «“Народна історія” промовляє просто до нашого внутрішнього Голдена Колфілда. Наші герої — безсоромні дурисвіти, наші батьки й учителі — брехуни й потуральники злу, наші підручники — пропагандистський непотріб. “Усі вони — фальшивки” — ця сентенція ніколи не виходить з моди». Апостолів Зінна — легіон. До них належать, приміром, Метт Деймон і Бен Аффлек — які у фільмі «Розумник Вілл Гантінг» згадують про Зінна в бесіді їхніх персонажів із гарвардським професором щодо радикального антиамериканського ревізіоніста Ноама Хомського, — і навіть Ей-Джей Сопрано із серіалу «Клан Сопрано»[32]. Серед них є пулітцерівські лауреати, такі як Ерік Фоунер. Університетські викладачі по всій країні включають Зіннову «Народну історію Сполучених Штатів» в обов’язковий курс; дедалі більше середніх шкіл складає програму з історії на базі творів Зінна. Вайнбург пише, що «в багатьох колах це стає домінантним наративом. Книга потрапляє в університетські списки рекомендованих джерел з економіки, політології, антропології, культурології та етнографії, мексиканоамериканських і афроамериканських студій, на додачу до історії».

Переписування американської історії відбувається не тільки завдяки ревізії крізь призму класової динаміки: швидко долучаються расовий, тендерний і сексуально-орієнтаційний кути зору. Критична теорія, сформульована Франкфуртською школою під впливом марксизму, переглядає американську історію як оповідь про ієрархічне домінування однієї владної групи — білих чоловіків — над усіма іншими. Цей погляд представляє Америку не нацією, а низкою груп із конкурентними інтересами, які можуть переладнати країну, тільки поваливши корумпований статус-кво. Щодо раси, критична теорія пропонує — як і Зіннова теорія класової боротьби — дезінтеграціонізм. Основа критичної расової теорії (КРТ) полягає у визнанні расизму як явища звичайного і перманентного; в ототожненні «білизни» і власності; в ідеї, що історію пишуть лише домінантні групи, і тому потрібен контрнаратив; а також у твердженні, що «кольорова» неупередженість є міфом, а поняття рівності прав є відображенням кольорової ієрархії. Чистий результат такого міркування дає ідею повного зруйнування системи й визнання обіцянок Декларації незалежності й Конституції брехнею. Як писав Деррік Белл, засновник критичної расової теорії, «концепція особистих прав, не пов’язаних із правом власності, була абсолютно чужою» для батьків-засновників, і тому, «попри два десятиліття здобутків у громадянських правах, більшість чорношкірих залишилась у злиднях, через свою расу». Гноблення неможливо полегшити в рамках наявної системи. Тільки дезінтеграція цієї системи може виправити сучасний дисбаланс, який лише віддзеркалює гріхи минулого.

Домінування дезінтеграціоністської історії

Перекручення історії Америки стало головним наративом у лівій частині політичного спектра: а позаяк ліві політики домінують у системі освіти, дезінтеграціоністська історія стала історією істеблішменту. Так історичний ревізіонізм досягнув вершин американської політики. У березні 2008 року, наприклад, Барак Обама активно заперечував висунуті проти нього обвинувачення в тому, що він підтримує преподобного Джеремаю Райта, відомого своїми расистськими й антисемітськими висловлюваннями. У відповідь він засудив усю американську історію загалом, виправдовуючи радикальність Райта як зображення «складності расових питань у нашій країні» та пропонуючи «зрозуміти, що ця реальність потребує постійного нагадування про те, як ми опинилися в нинішньому становищі». Проблема, як виявилося, не в ганебній ідеології, яку проповідує Райт, — вона в самій історії Америки. Ця тема за президентства Обами порушувалася неодноразово. У 2015-му Барак Обама, президент, обраний 69,5 мільйона американців за сім років до того, проголосив, що все добро в Америці виросло з отруйного насіння: «Спадок рабства, законів Джима Кроу, дискримінації у майже кожному інституті нашого життя. Ви знаєте, це відкидає довгу тінь, це у нашій ДНК, яку ми передамо нащадкам». Америка може вийти за межі цієї історії, тільки «фундаментально трансформувавши Сполучені Штати», казав Обама. Його дружина Мішель пояснювала: «Ми маємо змінити наші традиції, нашу історію; маємо як нація рухатися в іншому напрямку».

Починання Обами по закінченні його президентства підхопили лідери думок із New York Times, які 2019 року оголосили, що істинне заснування Америки відбулося не 1776 року, а 1619-го. Як слушно зауважив Адам Сервер у Atlantic: «Найрадикальнішою з ідей “Проєкту-1619” є не аргумент про те, що наслідки рабства досі визначають американські інститути; вона в песимізмі авторів щодо перспектив засудження расизму з боку більшості білих і їхньої готовності працювати разом з чорними заради досконалішого союзу. У кожній статті, яка простежує расову несправедливість від часів рабства до сьогодення, йдеться про незмінність расових каст».

Лауреат Пулітцера, історик Війни за незалежність Гордон Вуд називає цей проект «помилковим по багатьох пунктах», а інший пулітцерівський лауреат, фахівець із періоду Громадянської війни Джеймс Макферсон — «незбалансованим і однобічним», таким, що «не помітив забагато історичних подій». Спільно з Пулітцерівським центром газета склала програму для навчання школярів: на пропозицію скористатися нею відгукнулася понад тисяча вчителів.

У відповідь на заяву про те, що дезінтеграціоністська історія розриває націю на частини і зосереджується на подіях вибірково, зокрема на загальній американській винятковості, дезінтеграціоністи обвинувачують в усьому своїх супротивників. Не вони стали причиною браку єдності, а уніоністи. Уніоністи виштовхнули на маргінес голоси тих, кого давно змушували мовчати. Вчити традиційної історії значить брати участь у гнобленні. Традиційну історію слід відкинути й замінити фрагментарним підходом до історії, поглядом, заломленим крізь призму раси. За словами професорки Франсес Неґрон-Мунтанер із Колумбійського університету, курси етнічних студій розроблені так,