Читати книгу - "Грона гніву"

трактор — наші. Двоє чоловіків сидять навпочіпки у яру біля маленького багаття, тушкують м’ясо в одному казанку, а жінки мовчазні, зі скам’янілими поглядами; а позаду дослухаються діти, пропускають через душу слова, щоб осягнути розумом. Спускається ніч. Це мамина ковдра — візьми для дитини. Ось що треба бомбити. Це початок — перехід від «я» до «ми».

Якби ви — ті, які володіють людьми,— розуміли це, то зберегли б себе. Якби ви могли відрізняти причини від наслідків, якби ви знали, що Пейн[13], Маркс, Джефферсон, Ленін були не причинами, а наслідками, ви змогли б вижити. Але вам цього не дано збагнути. Бо прагнення власності назавжди заморожує ваше «я» і назавжди відсікає вас від «ми».

Західні штати нервуються, бо грядуть зміни. Потреба — поштовх для ідеї, ідея — поштовх для дії. Півмільйона людей мандрують країною; ще один мільйон прагне піти в мандри, а ще більше — десять мільйонів — уже починають нервуватись. І трактори проорюють кілька борозен у спустошеній землі.

Розділ 15

здовж шосе 66 стоять гамбургерні: «В Ела і Сьюзі», «Сніданки у Карла», «Джо і Мінні», «Харчуйтесь у Вілла». Халупи, збиті з ґонтових дощок. Біля порога дві бензоколонки, двері — ширми, довга барна стійка з дзиґликами і рейками для ніг. У дверях три автомати, що крізь скло демонструють скарби — п’ятицентовики, які можна виграти, якщо випадуть три смужки. А поряд — патефон, який грає за п’ять центів, з платівками, зваленими, як пиріжки, готовими крутитися на ручці й награвати танцювальну музику: «Ті-пі-ті-пі-тін», «Дякую за згадку», пісні Бінґа Кросбі[14], Бенні Ґудмена[15]. На одному кінці прилавка під покривкою — різні різнощі: льодяники від кашлю; кофеїнові пігулки під назвами «Безсонько», «Недрімайко»; цукерки, цигарки, леза до гоління, аспірин, розмішана сельтерська вода і алка-зельцер[16]. Стіни оздоблені плакатами: купальниці — панянки з об’ємними бюстами, стрункими ногами, восковими обличчями; у білих купальних костюмах, кожна з пляшкою кока-коли в руці, усміхнена — мовляв, подивіться: от що ви отримуєте від кока-коли. Довга барна стійка: сільнички, перечниці, баночки з гірчицею та паперові серветки. За стійкою пивні крани, а біля стіни — кавники, блискучі, димлячі, зі скляними датчиками, які показують рівень кави. І торти під дротяними плетінками, і помаранчі, складені в піраміди по чотири штуки. Коробочки з грінками, вигадливо розкладені кукурудзяні пластівці.

Плакати з заголовними літерами, зробленими з блискучої слюди: «Пироги як у мами». «Кредит робить ворогами. Будьмо друзями». «Дамам можна палити, але не жбурляйте недопалки абикуди». «Поїжте тут і звільніть дружину від клопотів». «АТУТНІЧОТАК».

На другому кінці стійки — плита, горщики з рагу, картоплею, тушковане м’ясо, ростбіф, печеня зі свинини, сіра смажена свинина — усе готове до нарізки скибочками.

За прилавком Мінні, або Сьюзі, або Мей середнього віку, волосся закручене, спітніле обличчя підфарбоване й напудрене. Відгукується на замовлення м’яким низьким голосом, а кухарю переказує верескливо, як павич. Витирає стійку круговими рухами, полірує великі блискучі кавники. Кухаря звуть Джо, або Карл, або Ел, він розпарений, у білому халаті та фартуху, на блідому чолі під білим кухарським ковпаком — намистинки поту; похмурий, неговіркий, мигцем зиркає на кожного нового клієнта. Витираючи сковорідку, чвохає на неї гамбургер. Стиха повторює замовлення Мей, шкребе сковорідку та протирає ганчіркою. Похмурий і мовчазний.

Мей — це ланцюжок; усміхається, але сама дратується, от-от спалахне. Усміхається, але дивиться крізь вас, якщо тільки ни не водій вантажівки. Вони як кістяк усього. Де зупиняються вантажівки — там і клієнти. Водіїв вантажівок не надуриш — вони стріляні горобці. Вони приносять замовлення. Вони все знають. Як подаси їм несвіжу каву, вони більше не заїдуть — а це ж кістяк усього. Обслужиш як слід — відвідуватимуть ще. Водіям вантажівок Мей усміхається від душі. Вона трохи вигинається назад, поправляє волосся, тримаючи руки так, аби перса здіймалися, натякає на розвагу, на великі часи, на велике майбутнє, на великі жарти. Ел ніколи не озивається. Він ніколи не є ланцюжком. Іноді ледь усміхається з жарту, але ніколи не сміється. Іноді погляне на Мей, зачувши ласку в її голосі, а потім заходиться шкребти сковороду лопаткою, переливає олію в жолобки навколо плити. Він кладе на одну половинку розрізаної булочки м’ясо, а другу поливає розтопленим маслом, гострим соусом і маринадом. Тримаючи булку, підсуває лопатку під тонку скибку м’яса, перевертає, кладе на намаслену половинку і чвохає гамбургер на тарілку. Чвертки маринованих огірочків з кропом, дві маслини — на додачу до сендвіча. Ел пускає тарілки по плиті, наче метає кільця. Вишкрібає сковорідку лопаткою і понуро спостерігає за казанком з рагу.

Автомобілі ідуть по шосе 66. Номерні знаки — Массачусетс, Теннессі, Род-Айленд, Нью-Йорк, Вермонт, Огайо. Ідуть на захід. Фешенебельні машини, долають шістдесят п’ять миль за годину.

А ось один з тих «кордів» тягнеться. Наче труна на колесах.

Але, Ісусе, як вони їздять!

А от «ласаль». Ну то й що мені до того. Я не лихач. З мене й «ласаля» годі.

Як так надимаєшся, то чом би й «кадилак» не спробувати? Трохи більший, трохи швидший.

Я б собі «зефір» узяв. Хай не так престижно, але класну швидкість витиснеш.

Дайте мені «зефір».

Ну, сер, ви можете сміятись, але я візьму «б’юїк-п’юїк».

Це непогано.

Але, чорт забирай, «зефір» стільки витрачає, сил не лишається. Де в нього міць?

Мене не обходить. Не хочу цього Генрі Форда. Не до душі мені це. Ніколи цим не їздив. У мене брат на заводі працював.

Варто до нього дослухатися.

Ну, «зефір» просто монстр.

Великі автомобілі на шосе. Млосні, зморені спекою дами — маленькі галактичні ядра, довкола яких обертаються їхні незмінні супутники: креми, мазі, косметика в слоїчках, різні кольори — чорний, рожевий, червоний, білий, зелений, срібний — для зміни барви волосся, очей, губ, нігтів, брів, вій, повік. Ефірні олії, трави, пігулки — для травлення. Сумки, набиті пляшками, шприцами, пілюлями, присипками, водичками, змазками — щоб злягання було без ризику, без запаху і без наслідків. І це ще не рахуючи одягу. Чортова кара!

Зморшки втоми під очима, зморшки незадоволення, що біжать з кутиків уст; відвислі груди в бюстгальтерах, схожі на маленькі гамаки; животи і стегна, обтягнуті гумою. І роти, які тяжко дихають; і похмурі очі, які терпіти не можуть ні сонця, ні вітру, ні землі; яким не до смаку ні їжа, ні втома; які ненавидять час, котрий рідко додає їм