Читати книгу - "Пісня Соломона"

повернувся до своїх давніх мрій. Про подарунки бабусі та її братові — дядечкові Біллі, який приїхав із Флориди, щоб допомагати виховувати всіх дітей після татової смерти. Про пам’ятник на татовій могилі — «рожевий, з вирізьбленими ліліями». Про всяку всячину братові, сестрі й сестриним дітям. Дояр теж фантазував, однак не про марниці, які описував Гітара. Дояр прагнув човнів, автомашин, літаків, бажав командувати великим екіпажем. Гроші він витрачатиме примхливо, щедро й загадково. Увесь цей час, сміючись і мріючи вголос про те, що робитиме та як житиме, він відчував фальшиві нотки у своєму голосі. Дояр страшенно хотів грошей, але не міг уявити свого нового життя, яке повинно було б дуже відрізнятися від попереднього. Утекти з міста, якнайдалі від Нелікарської вулиці, крамнички Сонні, забігайлівки Мері, від Агар. Нові люди. Нові місця. Командування. Ось чого він прагнув. Не міг зрозуміти приятелеву балачку про елегантний одяг для самого Гітари та його брата, розкішні наїдки для дядечка Біллі, про тижневу гру в карти на великі ставки. Вигукував «ого!», слухаючи цей перелік, і почувався ніяково, бо сам жив не бідно, до комфорту мав також і дещицю розкоші. Він просто хотів відцуратися минулого своїх батьків, яке стало їхнім теперішнім і загрожувало стати таким і Дояреві. Ненавидів жовчність і гіркоту стосунків між батьками, тверду впевненість кожного у своїй правоті — твердолобе переконання, якого обоє судомно трималися. Йому вдавалося не помічати цих прикрощів, стояти понад ними лише тоді, коли цілі дні шукав чогось легкого, без серйозних наслідків. Ухилявся від зобов’язань, остерігався сильних почуттів, уникав рішень. Хотів знати якнайменше; віддаватися почуттям такою мірою, щоби приємно прожити день; бути достатньо привабливим, аби викликати зацікавлення, але не захланну відданість. Агар була йому безмежно віддана, Дояр мав уже по зав’язку сцен із нею. Завжди вважав своє дитинство стерильним, але після батькових і материних сповідей пам’ять про нього загорнулась у нечисті простирала, просяклі тяжким духом хвороби, страждання й непрощення. У Дояревих бунтах, дарма що дріб’язкових, завжди був чи союзником, чи співучасником Гітара. І ця несподівана, майже казкова обіцянка свободи, хай навіть походила і від батька, таки могла справдитися.

Дояр побоювався, що друг насміється з нього, відмовить якимись ущипливими словами, щоб нагадати: я, мовляв, тепер засекречений, головою відповідаю за свою справу. Але тепер, спостерігаючи Гітарине лице, коли той мріяв, що матиме на дурняк, Дояр добре розумів, що побоювання були даремні. Може, вбивці набридло вбивати. Може, передумав. А чи передумав? «Чи ти вже вбив?..» Слухаючи, як приятель детально описує одежу, страви і надгробки, Дояр міркував, чи зміг би Гітара встояти перед чарами того, чого досі не мав, — грошей.

Гітара усміхався сонцю й захоплено говорив про телевізори, латунні ліжка, гру в карти протягом тижня, та на думці мав лише дива динаміту.

Коли їхня фантазія вичерпалася, був уже полудень, друзі дійшли до південного кварталу. Повели мову про план дій від місця, в якому її обірвали. Гітара вже був готовий іти на крадіжку, Дояр ще вагався. Надто обережний, як на Гітару.

— Дояре, я тебе не розумію. Прибігаєш з бомбовою пропозицією, три дні ми її обговорюємо, а коли доходить до діла, ти пудиш у штани й кажеш, що і так не можна, і сяк не можна. Ти що, за носа мене водиш?

— А навіщо мені водити тебе за носа? Я ж міг тобі взагалі нічого не сказати.

— Не знаю. Не знаю навіть, чому ти йдеш на таке. Ти знаєш про мене все й можеш здогадатися, чому я впакувався в цю мороку. А ось ти ніколи не потребував грошей. Не бувало такого, щоб ти їх не міг роздобути.

Дояр пустив повз вуха слова «впакувався в мороку» й відповів спокійно, як тільки міг:

— Мені треба грошей, щоб виїхати звідси. Я вже тобі це казав. Мушу звідси забратися й жити на своєму хлібі.

— На своєму хлібі? Маючи мільйон доларів у гаманці, кажеш про свій хліб?

— Та йди ти знаєш куди?! Чи тобі не все одно, навіщо мені гроші?

— Не все одно, бо я не певен, чи ти справді їх хочеш. А якщо й хочеш, то не аж так, аби наважитися й діяти.

— Хочу їх здобути по-доброму. Без насильства. Без... Адже знаєш, що крадіжка із вломом — це серйозний злочин. Я не хочу скінчити в...

— Про яку крадіжку ти мелеш? Там же Пілат.

— Так?

— Так! Це твоя рідня.

— Рідня теж знімає крик.

— Ну й що найгіршого може статися? Ми туди ввірвемся, га? Припустімо, там будуть усі три. Це жінки. Що вони нам зроблять? Поб’ють нас?

— І таке можливе.

— Та ну! Хто? Агар? Та вона зомліє, як тебе побачить. Пілат? Вона тебе любить, хлопче. І пальцем не торкне.

— Так вважаєш?

— Саме так! Слухай-но. Якщо маєш докори сумління, то так і кажи. Те, що ви родичі? Твій татко ще ближчий родич Пілат, і це його ідея.

— Не про те мова.

— А про що?

— Ці троє — пришелепкуваті, Гітаро. Ніхто наперед не знає, як вони поведуться. Навіть вони самі цього не знають.

— Знаю, що чокнуті. Той, хто, маючи мільйон доларів у мішку над своєю довбешкою, продає вино за п’ятдесят центів і пісяє у відро, — це безперечно чокнутий. Боїшся божевільних? Якщо так, то ти сам божевільний.

— Не хочу впійматися на гарячому, ото й усе. Не хочу сісти у в’язницю. Хочу влаштувати справу так, аби не трапилося ні першого, ні другого. Хіба забагато хочу? Слід усе обдумати.

— Це скидається не на обдумування, а на відмовку.

— Це не відмовка. Треба подумати, як їх виманити з дому. Як потім туди забратися. Як зірвати цей мішок із стелі, а тоді вислизнути з будинку й вийти на вулицю. А з цими жінками годі щось загадувати наперед. Вони непередбачувані. Не мають усталених звичок. А до того ж ще й ці пияки. Будь-хто з них може будь-коли зайти до хати. Ці жінки живуть не за годинником, Гітаро. Сумніваюся, чи Пілат вміє визначати час інакше, ніж за сонцем.

— Вночі вони сплять.

— Кожен, хто спить, може прокинутися.

— Кожному, хто прокинеться, можна дати по голові.

— Я нікому не хочу давати по голові. Треба, щоб нікого не було вдома, коли ми туди заскочимо.

— А що їх змусить вийти з дому?