Читати книгу - "Пісня Соломона"

class="p1">— Мабуть, землетрус, — хитнув головою Дояр.

— То влаштуймо їм землетрус.

— Як?

— Підпалімо будинок. Упустімо туди вонючого скунса. Чи ведмедя. Щось таке.

— Говори всерйоз, чоловіче.

— Стараюся, хлопче. Стараюся. Чи ходять вони кудись?

— Всі разом?

— Всі разом.

— Хіба на похорони, — знизав плечима Дояр. — І на циркові вистави.

— Ну, знаєш! Чекати, поки хтось помре? Чи поки приїде якась мандрівна трупа?

— Я хочу все передбачити. Поки що нема слушної нагоди.

— Коли нема слушної нагоди, треба її створити.

— Будь розсудливий.

— Розсудливий? Будеш розсудливим — ніколи не здобудеш глечика з золотом. Ані крихти золота не дістанеш, якщо таким будеш. Мусиш бути нерозсудливим. Досі цього не знаєш?

— Послухай...

— Вже не слухаю. Ти слухай! Живеш? То живи тим сраним життям! Живи!!

Дояр витріщив очі. Силкувався не ковтати слини, та від гучного трубного заклику, що відчувався в Гітариному голосі, рот наповнявся сіллю. Тією самою, що осідає на морському дні, що в поті на хребті скакуна. Такий сильний і звабливий її смак, що баскі жеребці задля неї Галопують довгі милі й довгі дні. Це було нове, розкішне, це було його власне, природне. Куди й щезли всі сумніви, вагання перед спробами й те відчуття несправжности, які досі мучили Дояра.

Тепер він збагнув, чому досі вагався. Не про те йшлося, щоб неприродно ускладнювати простеньку роботу та стримувати Гітару. Попросту Дояр не вірив, що все це насправді. Довга історія, яку оповів батько, дуже вже нагадувала дитячу казочку. Не вірилося, що це не вигадка, що золото є і його можна завиграшки взяти. Таке видавалося надто вже простим. А Гітара повірив і надав цій байці виразної правдоподібности. Більше того, поставив мету — справжню, важливу й ризиковану. Дояр відчув, як у його єстві постає нова особистість — чітко окреслене, визначене «я». Оця нова особа зможе докинути в хор голосів у перукарні Томмі Залізниці щось інше, крім сміху. Зможе розказати про цю пригоду. Досі єдиним справжнім випробуванням була сутичка з батьком, але розповідь про неї не належала до таких, від яких блищать очі стариганам у перукарні.

Ні одної з цих думок Дояр не сформулював виразно. Він лише відчув смак соли та вловив звук мисливського рога в Гітариному голосі.

— Завтра, — сказав він. — Завтра вночі.

— О котрій?

— О пів на другу. Заїду по тебе.

— Чудово.

Ген-ген там, біля магістралі, далеко від Дояра й Гітари, павич розпушив свого хвоста.

Осінніми ночами вітер приносить із озера в деякі міські квартали солодкавий запах. Схоже, що він іде від скристалізованого імбиру чи охолодженого підсолодженого чаю з гвоздичкою, яка плаває у склянці. Тільки так і можна було пояснити, звідки брався той запах, бо ж на 19 вересня 1963 року озеро так засмітили фабричні відходи й отруйні стоки із заводу пластмас, що на вербах біля узбережжя жовкло й скручувалося листя. Коропів, які плавали горічерева, викидало хвилями на берег. У «Милосерді» лікарі знали, але не розголошували: хто скупається в цих водах, неодмінно підхопить заразну вушну хворобу.

Хай там як, але вночі стояв цей важкий солодкий дух спецій, який наводив на гадку Схід, смугасті шатра й подзенькування браслетів на ногах. Люди, що жили неподалік озера, тепер майже не відчували його, бо, маючи кондиціонери, зачиняли вікна та спали легким поверховим сном під дзижчання моторів.

Тож присмачений імбирним цукром вітерець линув, не відчутий і не помічений, далі — вулицями, повз дерева, понад дахами, аж поки, трохи видихнувшись і ослабнувши, досягав південного кварталу. Тут у багатьох домівках не те що кондиціонерів — фіранок не було, вікна стояли навстіж передусім, що може принести ніч. Панував імбирний дух — досить гострий, щоб скаламутити сон і мовити сплячому: все вимріяне — ось воно, тут, рукою досягнеш. А тим жителям південного кварталу, які не спали, він скрашував їхні думки й дії відтінком інтимности й екзотичности. Два чоловіки, що стояли під соснами на Любій вулиці — неподалік коричневого будиночка, до якого учащалися по вино, — відчували запах, але думали не про імбир. Кожному здавалося, що так пахне свобода чи справедливість, або розкіш, або помста.

Дихаючи повітрям, неначе завіяним із ринку в Акрі, вони простояли добру часину. Один, спершись на стовбур, погойдував ногою. Нарешті другий торкнув його за лікоть, і двоє рушили до відчиненого вікна. Без ніяких труднощів проникли всередину. Хоча вони навмисно перегодили, щоби призвичаїти очі, в затінку під соснами, однак це мало допомогло. У кімнаті панував густий морок. Ні один із них досі не бачив такої пітьми, навіть під своїми повіками. Ще дужче, ніж пітьма, непокоїв їх льодяний холод, що — наперекір сонній імбирній духоті надворі, в якій люди витирали липкий піт із лобів і ший — стояв в оселі Пілат.

Зненацька вийшов місяць і, ніби ліхтарик, кинув проміння в кімнату. Обидва водночас побачили мішок. Висів важкий, висів зелений, зеленіший від великодніх крашанок, перетриманих у барвнику. І, неначе сам Beликдень, обіцяв дати те, чого єдино прагне серце Воскресного Сина: необмежену владу, вольную волю й бездоганну справедливість.

Гітара приклякнув перед ним і сплів пальці — у приступку. Дояр став на неї, вхопився за Гітарину голову й забрався на плечі. Гітара помалу звівся. Обмацавши мішок, Дояр знайшов зав’язку. Сподівався легко перетяти ножем шнурок, але виявилося, що мішок висить на дроті. Досадував, бо, вважаючи, що вистачить ножа, не прихопив з собою ні кліщів, ані кусачок. Кімнату наповнив скрегіт пиляння. «Таке, — подумав Дояр, — і мерця розбудить». Нарешті кілька скрутнів попустило, і зразу по тому кромішню темряву знову прорізало світло. Побоюючись, що важкий мішок, коли його відрізати, може звалити їх обох, приятелі попередньо умовилися: тієї миті, коли перетнеться шнурок, Дояр пошепки дасть знак, Гітара прудко присяде, і Дояреві ноги майже миттєво торкнуться долівки. Однак не довелося вдатись до такої хитромудрої гімнастичної вправи: здобич була значно легша, ніж вони собі гадали, й Дояр без напруження втримав її. Коли друзі стали на ноги, почулося тихе й довге зітхання. Кожен із двох вважав, що зітхнув той другий. Дояр вручив Гітарі ножа. Приятель закрив лезо й засунув ножа в кишеню. Знову почулося глибоке зітхання, холод здався ще пронизливішим. Тримаючи мішок за спід і зав’язку, Дояр пішов за Гітарою до вікна. Вибравшись надвір, той подав приятелеві руку й допоміг йому перелізти через підвіконня. Місячне світло встругнуло штуку