Читати книгу - "Мистецтво сновидінь"

— Треба додати вашу сукупну фізичну масу до енергетичного тіла, — відповів дон Хуан, дивлячись їй в очі. — Величезна складність цього маневру в тому, щоб дисциплінувати енергетичне тіло, а це ви обидва вже робили. Брак дисципліни — єдина причина, через яку вам двом може не вдатися цей подвиг граничного переслідування. Часом, зовсім випадково це робить пересічна людина й опиняється в іншому світі. Але це миттєво пояснюють безумством чи галюцинацією.

Я віддав би все на світі, аби тільки дон Хуан продовжував говорити. Але він посадив нас у ліфт, і ми поїхали на другий поверх, до номера Керол, попри мої протести й раціональну потребу в знанні. Глибоко в душі, однак, моє сум’яття полягало не в браку знань — головною підставою був страх. Якимось чином цей чаклунський маневр лякав мене більше, ніж усе, що я робив до того.

На прощання дон Хуан сказав нам:

— Забудьте про себе, і вас ніщо не злякає.

Його усмішка й кивок головою були запрошенням обміркувати його слова.

Керол засміялася й почала кривлятись, імітуючи голос дона Хуана, яким він давав нам свої загадкові настанови. Її шепелявість додала трішки колориту до сказаного доном Хуаном. Іноді її шепелявість здавалася мені чарівною. Більшість часу я цього терпіти не міг. На щастя, тієї ночі її мовна вада була ледь помітною.

Ми ввійшли в її номер та присіли на край ліжка. Останньою свідомою думкою в мене було, що це ліжко — антикваріат початку століття. Не встигнувши вимовити ні слова, я опинився на якомусь дивному ложі. Керол була поряд. Вона підвелася й сіла одночасно зі мною. Ми були голі, кожен вкритий тонкою ковдрою.

— Що відбувається? — кволим голосом промовила вона.

— Не спиш? — тупо спитав я.

— Звісно, не сплю, — нетерплячим тоном відповіла Керол.

— Пам’ятаєш, де ми були? — спитав я.

Повисла довга тиша, під час якої вона явно намагалася дати лад своїм думкам.

— Гадаю, я справжня, а ти ні, — нарешті сказала вона. — Я знаю, де була до того. А ти хочеш обдурити мене.

Я ж гадав, що це саме робить вона. Вона знала, що відбувається, і або перевіряла мене, або розігрувала. Дон Хуан казав мені, що її демонами, як і моїми, були потайливість і недовіра. І зараз переді мною був чудовий приклад цього.

— Я відмовляюся брати участь у будь-якій дурні, якою ти керуєш, — сказала Керол. Вона дивилася на мене жовчним поглядом. — Я до тебе говорю, ким би ти не був.

Вона взяла одну з ковдр, які вкривали нас, і загорнулася в неї.

— Я зараз ляжу й повернуся туди, звідки прийшла, — категоричним тоном заявила вона. — А ви з нагвалем і далі грайтеся між собою.

— Ти маєш припинити цю маячню, — з натиском сказав я. — Ми в іншому світі.

Вона не звернула на мене жодної уваги й розвернулася спиною до мене, наче ображена розпещена дитина. Я не хотів гаяти увагу сновидіння на пусті суперечки про реальність. Я став досліджувати оточення. Єдиним світлом у кімнаті було місячне сяйво, що лилося крізь вікно просто перед нами. Ми були в маленькій кімнатці на високому ліжку. Я помітив, що ліжко примітивно сконструйоване: чотири товсті стовпи увігнані в землю, а рамою слугує решітка, зроблена з довгих жердин, приєднаних до стовпів. На ліжку був грубий, але досить твердий матрац. Простирадл чи подушок не було. До стін тулилися набиті мішки з рядна. Два мішки в ногах ліжка, нагромаджені один на одного, слугували драбиною, щоб видертися на нього.

Шукаючи вимикач світла, я усвідомив, що високе ліжко стоїть у кутку, біля стіни. Ми лежали головами до стіни, я — на зовнішньому боці ліжка, а Керол — на внутрішньому. Сівши на край ліжка, я збагнув, що воно, мабуть, понад три фути[5] над землею.

Керол раптово сіла й сказала, сильно шепелявлячи:

— Це огидно! Нагваль аж ніяк не попереджав мене, що я опинюсь у такому становищі.

— Я теж цього не знав, — сказав я. Хотів сказати більше й зав’язати розмову, — але моя тривога вже набула гротескових масштабів.

— Замовкни, — гримнула вона на мене. Її голос аж нетямився від гніву. — Тебе не існує. Ти привид. Згинь! Згинь!

Її шепелявість була напрочуд милою й відвертала мене від нав’язливого страху. Я струснув її за плечі. Вона закричала не так від болю, як від подиву чи образи.

— Я не привид, — сказав я. — Ми здійснили подорож, тому що об’єднали енергію.

Керол Тіґґз славилася серед нас швидкістю, з якою адаптувалася до будь-якої ситуації. Залічені секунди вона вже переконалась у справжності нашого скрутного становища й почала шукати свій одяг у напівтемряві. Я дивувався тому, що вона не боїться. Вона зайнялася тим, що вголос розмірковувала, куди б поклала свій одяг, якби лягла спати в цій кімнаті.

— Ти бачиш який-небудь стілець? — спитала вона.

Я неясно побачив купу з трьох мішків, які могли слугувати столом або високою лавою. Вона вибралася з ліжка, підійшла до нього й знайшла свій одяг і мій, охайно складений, як завжди складала вона. Керол подала мені мій одяг — мій, та не той, в якому я був кілька хвилин тому в номері Керол у готелі «Реджис».

— Це не мій одяг, — прошепелявила вона. — І водночас мій. Як дивно!

Ми мовчки вляглися. Я хотів сказати їй, що от-от лусну від нетерпіння. Хотілося ще зауважити швидкість нашого переміщення, але на той час, як я вдягнувся, спогад про нашу подорож став дуже розмитим. Я ледве пригадував, де ми були, перш ніж прокинулися в цій кімнаті. Неначе той готельний номер мені наснився. Я зробив максимальну спробу пригадати, відігнати забуття, що вже почало огортати мене. Я успішно розсіяв туман, але ця дія вичерпала всю мою енергію. Врешті-решт я став задихатися та спітнів.

— Щось майже дістало мене, — сказала Керол. Я подивився на неї. Вона, як і я, була вся в поту. — І тебе воно майже дістало. Як гадаєш, що це?

— Положення точки збирання, — з абсолютною впевненістю промовив я.

Вона зі мною не погодилася.

— Це неорганічні істоти збирають свою данину, — сказала вона, здригаючись. — Нагваль попереджав мене, що це буде жахливо, але я й не уявляла, наскільки жахливо.

Я цілковито погоджувався з нею: ми були в страшній скруті, і все ж я не міг уявити весь жах становища. Ми з Керол були не новачки, ми бачили й робили безліч речей, зокрема відверто жахливих. Але було щось у цій кімнаті-сновидінні, що лякало мене без