Читати книгу - "Сестри крові"

чимало різних пасток та вовчих ям, з дна яких стирчали гострі кілки, а в кущах причаїлися залізні лабети з не менш гострими зубами.

— Та що — відбиваємо атаки, — сказав Франц. — Поки що успішно. Є у нас дві гаківниці. Йоган з Ульріхом виплавляють ядра, начинені порохом. Я змайстрував руру, з якої стріляє грецький вогонь. Даємо жару.

— Цікаво-цікаво, — пожвавився Геліас. — Що ж то за рура така?

— Рура як рура, ззаду заклепана й прикріплена до механізму, який дає змогу її повертати на різні боки. Заливаємо в неї чорну кров землі та олію, досипаємо сірку. Зверху на рурі є маленька дзюрка. Вставляємо в неї ґнотик, підпалюємо й відходимо на безпечну відстань. Ґнотик догорає, рура бахкає пекельною сумішшю, яка розбризкується на сотню кроків вперед і на боки. Бризки пропікають тіло, загасити їх дуже важко. Татари верещать як недорізані. А селюки доволі швидко навчилися гасити.

— А то ж як?

— Та просто — цюняють на вогонь.

Усі розсміялися.

— Дотепні ж вони, — сказав Геліас. — А що то за чорна кров землі?

— Є в надрах землі така густа чорна мазюка, що дуже добре горить. От ми її й добуваємо.

— Що ж то за селюки вас штурмують? — запитав Лукаш.

— З полків Головацького й Кривоноса. А що — скількох нині прооперували?

— Складних було семеро, з них двоє померли.

— У мене було одинадцять, померло четверо, — зітхнув Геліас. — Марна річ ампутувати обидві ноги, рідко вдається зберегти життя. Донедавна я був хірургом, а тепер став різником.

— Скільки у вас загалом важкохворих?

— Понад півсотні, — відповів Лукаш. — Їжі для них не вистачає.

— Скільки з них не виживе?

— Можливо, половина.

— То навіщо їх годувати? — запитав Франц. — Перестаньте годувати. Якщо через приречених є загроза життю тим, хто не має важких поранень, вибір очевидний.

Лікарі перезирнулися: в цьому була своя рація. Ділячи всім порівну, вони й усіх прирікали на однакову смерть. Вочевидь, безнадійним жодна їжа вже не допоможе. Але де взяти рішучості на такий крок? Лікарі й самі недоїдали, харчуючись лише яриною.

Їм принесли вино й мариновані сливи, закуска з кожним днем ставала все біднішою. Франц скептично поглянув на сливи й витяг зі своєї торби великий шмат сиру та почав його краяти на кусні.

— Де ви це вициганили? — здивувалася Юліана.

— Є в мене свої місця. Їжте. Для Йогана я ще маю.

— Ех, дожилися... — зітхнув Геліас. — Минули ті славні часи, коли Львів потопав у розкошах. Як згадаю 1637 рік і магістратський бенкет з нагоди весілля короля Владислава IV Вази, упокій Господь його душу. На міських валах стріляли з гармат, з вежі ратуші лунала музика. Задля приготування бенкету було спалено три хури дерева. Гості спожили одного вола, одне теля, одного барана, чотирьох поросят, начинених горохом та солониною, двадцять двох каплунів, двадцять п’ять курчат, сім гусей, чотири качки, трьох індиків, трьох зайців, купу фляків та кишок, начинених кров’ю з гречкою. А до цього додайте ще телячі та кабанячі голови, паштети, каші, запечені на молоці, гори всілякої городини. На десерт були подані повидла та медівники, мед, яблука, горіхи, сливки, виноград, а також сир. А випито було п’ятдесят гарнців[44] мадярського вина, сімнадцять гарнців котнарівського й дві бочки жовківського пива. Га?

— Але ж у вас і пам’ять! — здивувався Лукаш. — Як вам вдалося все це зберігати в голові цілих десять років?

— Бо ж я очолював комісію, яка те все закуповувала. Таке не забувається.

Вечірнє вино приносило ту розраду, що після нього Лукаш швидко засинав, щоб зранку встати добре виспаним і не стомленим, тому підливав собі щедро й пив з насолодою.

— Кажуть, що Кривоніс не з наших країв, а зі Шкоції, — сказав він.

— Можливо, — погодився Геліас. — Надто вже він дикий. Але наші шпигуни доносять, що його було тяжко поранено в битві під Константиновом, і з тої рани він ще так і не встиг вилікуватися. Хоча все-таки брав участь у пилявецькій битві.

— Зараз він зі своїм полком на Тарнівці за Високим замком, коло Жовківської рогачки, — розповів Франц. — Віддає накази лежачи. На нього покладено здобути Високий замок. А поки що його молодці вправляються на нашому палаці.

— А Головацький? — запитала Юліана.

— Це шляхтич родом із київського Полісся, служив у королівському війську в Кодаку, — далі розповідав Франц. — Перейшов до козаків і вславився як знаменитий отаман селянських загонів. Спочатку на Сіверщині, потім на Волині. Разом із Кривоносом бився під Константиновом і також поранений, відтоді налягає на ногу. Кажуть, що має велику відвагу й силу. Обоє намовляли Хмельницького не зупинятися, а йти далі на захід.

— Виходить, у них з Тугай-беєм однаковий інтерес, — хитнув головою Лукаш. — У кожному випадку найбільшої шкоди треба чекати саме від них. Усі міста для них — ворожі гнізда. Вони їх просто ненавидять.

З’явився Самійло Кушевич, несучи щось загорнуте під пахвою.

— Як добре, що я вас застав. Власне, й сподівався на це. — Він розгорнув полотнину й поклав біля сиру пів чорної паляниці. — Оце моя спекла житній хліб. Вчора я виміняв у одного вірменина борошно за срібний кубок. Стояв на полиці без діла та порохом припадав. Не люблю я зі срібла пити. Оце моє! — вказав на глиняні кухлики, вмощуючись на лаві. Потім гукнув, щоб йому принесли вина, й зітхнув: — Ну все, тепер вони нас повністю ізолювали. Жодного листа нам не вдасться нікуди відіслати. Оточили з усіх боків. Хіба що західний бік охороняється не надто пильно, бо підступу до нього через багна нема. А ще поживи нам надовго не вистачить.

— А як же ви не передбачили, що будуть втікачі з передмість? — запитав Лукаш. — Малисьте доволі часу від пилявецької битви, щоб наготувати більші запаси поживи. Але ж місто нічого не зробило. Можна було бодай з передмість позабирати все цінне, перегнати сюди худобу й пташву. А так усе пішло на поталу козакам і татарам. Арцішевський, дивлячись на нашу безгосподарність, добре радив відкрити перед Хмельницьким брами.

— Годі було щось організувати, коли половина райців та лавників на чолі з бурґомістром чкурнули. Нас було мало проти шляхти. А шляхта вперлася, що