Читати книгу - "Сестри крові"

треба боронитися. Їх підтримала частина міщан. Та пан Геліас добре знає, яка була ситуація. Але є як є — рада вирішила підпалити передмістя.

— Господи! — вжахнувся Геліас, який мав там свою віллу. — Це ж безглуздя!

— Вирішено, що іншого способу викурити звідти чернь, нема. Незважаючи на те, що наші шпигуни донесли, що сам гетьман наказав не чинити зайвих руйнацій при здобуванню трофеїв на передмісті, не палити будівель, не рубати дерев. Ба більше, коли козацькі полки переходили з Глинянської дороги на Покутську, то минали поле, де вели рури з водою у місто. Досить було ці рури зруйнувати, і місто втратило б воду, однак гетьман звелів козацьким відділам утворити чотирикутник, замкнути долину й відігнати звідти юрби селян, щоб вони не мала доступу до водогонів.

— Авжеж, доволі дивна поведінка для ворога Речі Посполитої, — усміхнувся Лукаш.

— Недарма ж він тут учився, — сказав Кушевич. — А ще він стримував козаків, даючи волю тільки черні. Регулярні козацькі полки не беруть жодної участі в бойових операціях в околицях Львова.

— Господи, — бідкався Геліас. — Це вже остаточно — спалити передмістя? — Кушевич кивнув. — Безглуздя... безглуздя... — повторив він.

— Це робиться за порадою пана Арцішевського, який давно обдумав такий план. І рада обіцяла щедру нагороду тому, хто це зробить. Власне, десь у цей час сміливці мають розкинути вогонь по різних місцях. Рада вирішила зрівняти з землею весь широкий простір навколо міста й таким чином не дозволити ворогові під охороною будівель прийти під самі вали.

— Ще раз кажу — безглуздя, — обурювався Геліас. — Вогонь знищить лише дерев’яні будівлі, а в мурованих — лише їхні дерев’яні частини й то не в усіх. А отже, вони не перестануть слугувати за схрон для козаків.

Наче на підтвердження його слів усі відчули запах диму й горілого дерева. Почалося. З вулиці залунали голосні вигуки. Вони вийшли й побачили, як з-за мурів високо шугає полум’я, тріщить дерево, щось лускає, вистрілює, пахкає. Вартовий на Ратуші бив у дзвін: один удар повідомляв про пожежу на середмісті, два — на Краківському, а три — на Галицькому передмістях. Він бив двічі, потім через паузу — тричі і повторював, повторював, начеб і так не було зрозуміло, де горить... Нечуваний шум і грім оточив місто, мовби вогонь породив не видимих для очей стрільців, які змагалися, хто гучніше вистрілить. У місті раптом розвиднілося, ніч відступила й забилася в глухі закамарки, все осяялося, увиразнилося, люди повибігали з хат і зачудовано дивилися в небо, у якому танцювали огненні дракони.

«Передмістя горіли кілька днів і ночей, — записував міщанин Андрій Чехович. — Не видно було ні неба, ні хмар від високого полум’я і страшних стовпів диму. Ніч перетворилася на день, можна було знайти голку, а день став ніччю через хмари густого диму, що закривали сонячні промені. Споглядаючи таке жалібне видовище, серце краялося, страх охоплював не одного, бо спадало на думку останнє прощання з тим світом, всі були розгублені, повні жалю, всі ридали й тяжко зітхали в цей час, коли по різних кам’яницях, по вежах і високих брамах, по вулицях і тісних закамарках лунали пронизливі голоси: „Боже, горить!“, що знову відбивались луною, яка в нічних сутінках повторювала: „Боже, горить!“ Тут кричать: „Води! Води! Давай швидко!“, а там палаючі головешки падають на дахи, там видно іскри, що сиплються як з мішка, тут чути, як теслі, прив’язані за пояси, ходять дахами, звідусюди крики й жах, великий шум вогню, навколо в повітрі писк і шелест різних птахів, перемішаних з вогнем».

Пожежа передмість викликала неабиякий подив у Хмельницького, адже він як міг стримував своє військо, аби не завдавало шкоди ані місту, ані передмістям. Тепер він переконався, у якому страху й розпачі перебували львів’яни.

Розділ 12

Гетьманські умови.

10—12 жовтня 1648 року

Куля з мушкета дзвінко влетіла у вікно, розтрощивши шибу, і вдарила в протилежну стіну, зі стіни впало розп’яття, пролунали сполохані крики, забігали сестри, відсовуючи сінники поранених подалі від вікна. Лукаш втомлено витер піт з чола, окинув зором покій, у якому перебувало два десятки поранених вояків, частина з них були непритомні. Цей постріл виявився останнім того дня — несподівано битва вщухла. Десь сурмили, били в бубни, з мурів долинали радісні крики. Повстанці відступили до табору.

Сестра Меланія підійшла до Лукаша, поклала руку йому на плече й прошептала:

— Ідіть відпочиньте. Ми тут без вас дамо раду. Я бачу, що ви вже хитаєтеся на ногах.

Лукаш кивнув і, помивши руки з кухля, вийшов з покою, перетнув довгий коридор, уздовж стін якого теж лежали поранені, і вийшов на вулицю. Сутінки заволокли місто, на Ринку було повно збуджених людей, що кричали: «Чудо! Чудо!» і радісно плескали в долоні. Під час запеклого штурму, коли почала осипатися земля разом з колодами й палями, які підтримували вали, а сили оборонців танули, сталося диво: раптом усі побачили, як у повітрі над костелом бернардинів пролітає святий у грубій власяниці, оперезаній шнуром, він, уклякнувши, зносив до неба в молитві руки, а довкола його постави сяяло яскраве світло. Львів’яни пізнали у ньому святого Івана з Дуклі, тлінні останки якого спочивали в монастирі бернардинів, і несподівано відчули новий запал до бою, а сили їхні зростали нестримно, тим часом, як ворог почав зненацька занепадати на силах і поволі відступати, аж поки не покинув усю лінію облоги. Лукаш задер голову до неба, у відсвіті далеких заграв ліниво пропливали пухкі перини, з яких сіялася дрібна мжичка, видиво святого, мабуть, розвіялося. Холод пробирав до кісток, спинаючись від землі по ногах, наче слизька повійка, і торкався грудей гострими пальцями. Коли опустив голову, то відчув, як його хитає від утоми.

Він чув, як з усіх сімнадцяти веж оборонного муру лунали радісні крики. Ворог відступив, і оборонці стали спускатися на діл, де їх чекали дружини й діти, всі вони почувалися тепер героями. А високо на ратуші Вівдя з чарівницями крутилися в шаленому танці, промовляючи заклинання, які б зневолювали силу козацьких чарівниць, над ними каркали розгнівані ворони, позбавлені звичного місця спочинку, і нависали великі дощові хмари, які за хвилю розродилися зливою, що сягнула й