Читати книгу - "В’язень Неба"

скафандр. Дихається в ньому не дуже, але коли його скидаєш – це вже зовсім інша річ.

Бернарда перехрестилася, слухаючи такі натяки модельєра.

– А тепер я попросив би вас обережно-обережно зняти сукню, тому що шви ще не застрочено і ви можете поколотися шпильками, а я не хотів би, щоб така гарна молода йшла до вівтаря зі шкірою, як решето, – сказав Еварісто.

– Я допоможу їй, – запропонувала Беа.

Еварісто метнув на неї зацікавлений погляд, наче рентгеном просвітивши її фігуру з голови до ніг.

– А коли ж я матиму змогу роздягнути й одягнути вас, моя ясочко? – поцікавився він, перш ніж театрально зникнути за завісою.

– Як непристойно подивився на вас той пройдоха, – мовила Бернарда. – А ще кажуть про таких дженджиків, нібито вони люблять чоловіків, а не жінок.

– Мені здається, Еварісто любить і тих, і інших.

– Таке може бути? – здивувалася Бернарда.

– Спробуймо звільнити тебе від цієї сукні, та так, щоб не загубити жодної шпильки.

Поки Беа визволяла Бернарду з полону, наречена щось тихо буркотіла.

Дон Ґуставо, її хазяїн, наполіг на тому, щоб оплатити весільну сукню зі своєї кишені, але коли Бернарда дізналася ціну вбрання, то вкрай збентежилася.

– Донові Ґуставо не слід було витрачати таку силу грошей. Він наполіг, щоб замовити сукню саме тут, либонь, у найдорожчому ательє в усій Барселоні, і щоб шив її саме Еварісто, який доводиться йому троюрідним племінником чи бозна там ким. А цей Еварісто візьми та й заяви, що дивитися не може на жодні інші тканини, окрім як – тільки уяви собі! – із «Каса Ґратако́с».

– Дарованому коневі… До того ж дон Ґуставо заповзявся влаштувати тобі першокласне весілля. Така вже він людина.

– У материній сукні мене повінчали б так само, а Фермінові взагалі байдуже, бо щоразу, як я показую йому якусь нову одежину, у нього з’являється одне-єдине бажання – якнайшвидше стягнути її з мене… Через це ось ми й дійшли до такого, прости Господи, – сказала жінка, поплескавши себе по животі.

– Бернардо, я теж ішла під вінець вагітною і впевнена, що Господь має справи куди нагальніші, ніж перейматися твоїм маленьким гріхом.

– Мені й Фермін так каже, а я ось не знаю…

– Слухайся Ферміна й не турбуйся ні про що.

Бернарда, виснажена після двогодинного стояння на підборах і з піднятими руками, як була в спідній сорочці, так і впала у крісло й зітхнула.

– Фермін такий нещасний, так схуд, що його ледве видно. Він страшенно мене непокоїть.

– Ось побачиш: він скоро збадьориться. Чоловіки – як герань. Коли здається, що всохли, вони раптом відживають.

– Не знаю, сеньйоро Беа, я ж бачу, що Фермін геть якийсь похнюплений. Він каже мені, що хоче одружитися, але іноді я сумніваюся.

– Але ж він закоханий у тебе по вуха.

Бернарда стенула плечима.

– Слухайте, я ж не така дурна, як здається. Звісно, років з тринадцяти я лише те й робила, що прибирала в чужих будинках, і є багато речей, яких я не розумію, але я знаю, що мій Фермін побачив трохи світу й мав чимало різних пригод. Він ніколи не розповідав мені про своє попереднє життя, але я знаю, що в нього були інші жінки і що погуляв він як слід.

– Але ж дивися: серед усіх тих жінок зрештою він обрав саме тебе.

– Фермін любить дівчат, як кіт сметану. Коли ми йдемо на прогулянку чи на танці, він так і стріляє очима. Я вже боюся, що одного дня він стане зовсім косооким.

– Очі й руки – не одне й те саме… Мені напевне відомо, що Фермін тебе ніколи не зраджував.

– Я знаю. Але розумієте, чого я боюся, сеньйоро Беа? Що я йому не підійду. Коли бачу, як він закохано дивиться на мене, каже, що хотів би зістарітися разом зі мною, говорить усякі інші лестощі, до яких він мастак, то я завжди думаю, що одного ранку він прокинеться поруч зі мною, подивиться на мене й скаже: «І де я видер цю дурепу на свою голову?»

– Я гадаю, ти помиляєшся, Бернардо. Фермін ніколи такого не подумає. Він підніс тебе на п’єдестал.

– У цьому теж немає нічого хорошого. Розумієте, я бачила багато таких чоловіків, що піднімають жінку на п’єдестал, наче вона непорочна діва, а потім ганяються за першою-ліпшою хвойдою, наче пси за сукою під час тічки. Ви не повірите, скільки разів я бачила таке на власні очі, які мені дав Господь Бог.

– Але Фермін не такий, Бернардо. Фермін із тих, правильних. Їх небагато, адже чоловіки скидаються на каштани, які продають на вулицях. Коли купляєш їх, вони гарячі й смачно пахнуть, але щойно виймеш їх із пакета, як вони миттю холонуть і виявляється, що середина їхня майже вся гнила.

– Ви ж не маєте на увазі сеньйора Даніеля, адже ж ні?

Беа завагалася на якусь мить, перш ніж відповісти:

– Ні. Звісно, що ні.

Бернарда скоса поглянула на неї.

– У вас усе гаразд удома, сеньйоро Беа?

Беа розгладила зборку на сорочці, що зсунулася Бернарді на плече.

– Усе гаразд, Бернардо. Мабуть, річ у тому, що ми обидві знайшли собі чоловіків, у яких є свої справи і свої таємниці.

Бернарда кивнула, погоджуючись.

– Часом вони поводяться, як діти.

– Чоловіки. Нехай собі бавляться у свої забавки!

– Але мені чоловіки подобаються, – сказала Бернарда. – Хоча я й знаю, що це гріх.

Беа засміялася.

– І які ж чоловіки тобі подобаються? Такі, як Еварісто?

– Боже борони. Він скоро дірку в дзеркалі продивиться, якщо буде стільки любуватися в ньому. Навіщо мені чоловік, який чепуриться довше, ніж я? Що тут скажеш – мені такі пещені не подобаються. Ось мій Фермін хоч і не красунчик, але для мене він і вродливий, і добрий. І справжній чоловік. А врешті-решт саме це і є найважливіше: щоб людина була доброю і щирою. І щоб зимової ночі ти могла притулитися до свого чоловіка і зігрітися теплом його тіла.

Беа, усміхаючись, кивнула.

– Амінь. Хоча одна пташка наспівала мені, що тобі подобається Кері Ґрант[64].

Бернарда зашарілася.

– А вам хіба ні? Я не кажу, що хотіла б за нього заміж, бо, здається мені, той сеньйор мав би закохатися в самого себе, коли вперше глянув у дзеркало, але, між нами двома, і нехай пробачить мене Господь, якби він схотів мене гарненько приголубити, я б не відмовилася…

– Що сказав би Фермін, якби почув тебе зараз, Бернардо?

– Те, що завжди говорить: «Урешті-решт, ми всі лише пожива для