Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

з дитинства. Спів вийшов поганенький і скоріше нагадував атональне бурмотіння, а неприємний голос священика був занадто гучним, можливо, тому, що на його одязі висів мініатюрний мікрофон. Гадаю, йому варто було його вимкнути на час співів — у тому, щоб посилювати його крики, не було жодної потреби. Реймонд, на мій подив, мав приємний легкий тенор і співав як слід, на відміну від решти. Коли сталося так, що люди почали соромитися співати прилюдно? Можливо, це тому, що вони не часто ходять у церкви? Але, з іншого боку, на телебаченні повно співочих конкурсів, у яких люди, попри відсутність таланту, як на мене, зовсім не соромляться брати участь. Можливо, людям подобається виступати соло?

Це була крайня неповага — прийти на похорон людини та белькотіти під час виконання пісень, які, попри похмурість, були обрані, щоб вшанувати її. Я почала співати голосніше. Ми з Реймондом створювали більше звуку, ніж наступні чотири лави, взяті разом, і мене це дуже втішило. Слова пісень були напрочуд сумними і, для такого атеїста, як я, зовсім не вселяли надії та спокою, проте нашим обов’язком було співати їх якомога краще, і співати з гордістю в пам’ять про Семмі. Коли співи закінчилися, я сіла на лаву, щаслива від того, що ми з Реймондом виразили ту повагу, на яку Семмі заслуговував. Кілька людей обернулися, щоб подивитися на нас, мабуть, тому, що вони отримали насолоду від нашого дуету.

Священик говорив про життя Семмі. Було цікаво почути, що він виріс неподалік крихітного села на північному сході в сім’ї фермера. Після школи він пішов у торговий флот, але, втомившись згодом від морського життя, опинився в Глазго, маючи в кишені десять фунтів, новий костюм і не маючи жодного бажання повертатися на ферму, що б там не було. Він познайомився з Джейн у Вулворті, шукаючи голку та нитку. Священик, очевидно, задоволений собою, сказав, що після цього вони виткали щасливе сімейне життя. Далі пішли кроткі релігійні ремарки — звичайна церковна маячня, а потім священик, ніби консультант у «Теско», запустив конвеєр з труною, і Семмі поїхав «на касу».

Життєрадісний, з натягнутою на обличчя посмішкою, ніби це була найкраща частина цієї моторошної події, священик оголосив, що ми заспіваємо останню пісню. Ми з Реймондом спробували мужньо це витримати, але неможливо співати, коли ти плачеш — у твоєму горлі ніби застрягає кісточка від сливи і звуки не можуть крізь неї пройти. Реймонд висякав носа і передав мені упаковку паперових хустинок, які я радо взяла.

Священик повідомив, що родичі Семмі будуть вдячні, якщо ми приєднаємося до них за легкими закусками в готелі «Гауторн Гаус». Коли все закінчилося, люди почали виходити, тиснучи руки та бурмочучи банальні нісенітниці. Я зробила те саме. У залі стояла скринька для пожертвувань від Британської Фундації Серця, «замість квітів», і я побачила, як Реймонд кинув усередину двадцять фунтів. Я кинула три монети по фунту. Але навіть ця сума здалася мені надмірно щедрою. Дослідження нових ліків та ефективних методів лікування серцевих захворювань коштує сотні мільйонів фунтів. Три фунти або триста фунтів — навряд чи це заповнило б ту прірву, яка утворилася між можливістю розробити чи не розробити лікування.

Я сіла на невисокий мур позаду крематорію та повернула обличчя до сонця. Я почувалася невимовно виснаженою. За якусь мить Реймонд сів поряд зі мною, і я почула клацання його запальнички. У мене не було сил навіть на те, щоб відсунутись. Він видихнув довгу цівку.

— Ти як? Усе добре? — запитав він.

Я кивнула.

— А ти?

Він здригнувся.

— Чесно кажучи, я не великий шанувальник похоронів, — сказав він і відвернувся, а потім додав: — Це місце нагадує мені про тата. Це сталося багато років тому, але біль усе ще не вгамувався, розумієш, про що я?

Я кивнула, у його словах був сенс. Час лише притупляє біль від втрати. Він не стирає його назовсім.

— Реймонде, я дуже, дуже, дуже сильно не хочу йти на закуски в готель «Гауторн Гаус», — сказала я. — Мені потрібно припинити думати про смерть. Я хочу повернутися додому, одягнути звичний одяг і дивитися телевізор.

Реймонд загасив цигарку й запхав її у квітник позаду нас.

— Ніхто не хоче відвідувати подібні заходи, Елеанор, — сказав він лагідно. — Але ти просто мусиш. Заради родини.

Мабуть, я мала засмучений вигляд, бо Реймонд додав:

— Тобі не треба залишатися довго, — його голос був м’яким і терплячим. — Лише прийди туди, випий чашку чаю, з’їж сосиску в тісті — ну, ти знаєш, що треба робити.

— Що ж, сподіваюся в них багато м’яса і хрустке тісто, — промовила я, більше сподіваючись, ніж очікуючи цього, і поправила сумочку на плечі.

* * *

Готель «Гауторн Гаус» розміщувався неподалік від крематорію. Жінка на рецепції усміхалася, і було дуже складно не помітити, що в неї лише один нормальний передній зуб, решта були того ж відтінку, що й англійська гірчиця марки «Колман». Зазвичай я не суджу людей за їхньою зовнішністю, але, справді, невже серед усього персоналу цього закладу саме ця жінка була кращим варіантом для зустрічі гостей? Вона спрямувала нас до номеру «Брамл», супроводжуючи співчутливою посмішкою з прогалинами в зубах.

Ми прийшли одними з останніх, оскільки більшість людей проїхали невелику відстань від цвинтаря до готелю автівками. Гадаю, крематорію потрібно більше місць для паркування, адже там завжди багато людей. Я от не впевнена, що хочу, аби після смерті мене спалили. Краще б мене згодували тваринам у зоопарку. Це буде не шкідливо для довкілля і водночас стане чудовими ласощами для великих хижаків. Цікаво, чи можна це влаштувати? Я подумки занотувала, що потрібно написати в Міжнародний фонд захисту природи і з’ясувати, чи це можливо.

Я підійшла до Кіта і сказала йому, наскільки мені шкода, а потім розшукала Гері, щоб сказати йому те саме. Вони обидва виглядали пригніченими, і це було зрозуміло. Щоб навчитися жити з відчуттям втрати, потрібно багато часу, якщо припустити, що ви коли-небудь впораєтеся з ним. Після всіх цих років я все ще продовжую працювати над цим. Онуки Семмі спокійно сиділи в кутку, залякані, очевидно, через гнітючу атмосферу. Наступною людиною, якій мені потрібно було передати свої співчуття, була Лаура, але я ніде її не бачила. Зазвичай її легко знайти. Сьогодні, окрім величезних сонцезахисних окулярів, на ній були туфлі на запаморочливих підборах і коротка чорна сукня з глибоким декольте, а її волосся було зібране на верхівці голови в хитромудрий пучок, який чимось нагадував