Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

клітку, що додавало їй іще кілька сантиметрів зросту.

Я не бачила ані ознак Лаури, ані обіцяних закусок, тому вирішила пошукати вбиральню. Закладаюся, що біля раковин вони мають запилюжені чаші з сумішшю, від якої линуть абрикосові пахощі. Так і було. На зворотному шляху я помітила красномовні туфлі на високих підборах і платформі, які виглядали з-за завіси. Біля вікна був невеликий закуток, і там сиділа Лаура на колінах у якогось чоловіка. Згодом з’ясувалося, що це був Реймонд. Хоча вони настільки міцно обіймалися, що мені знадобилося трохи часу, перш ніж я змогла побачити його обличчя й остаточно в цьому переконатися. Я помітила, що на ньому були чорні шкіряні черевики. Що ж, принаймні в нього є пара нормального взуття.

Я повернулася в залу до інших гостей, не заважаючи Реймонду та Лаурі, зрештою вони не помітили мене, адже були захоплені зовсім іншою справою. Для мене це був занадто знайомий соціальний сценарій: стояти на самоті, дивитися здалеку. Усе було добре. Абсолютно нормальне явище. Після пожежі в кожній новій школі я зі шкіри пнулася, аби влитись у колектив, але щось в мені завжди не підходило. Здавалося, що в суспільстві просто немає для мене відповідного місця.

Справа була в тому, що я не вміла вдавати те, чого не було. Після того, що сталося в тому палаючому будинку, зважаючи на те, що там відбувалося, я не бачила сенсу в тому, щоб не бути чесною зі світом. Мені не було що втрачати. Але, уважно спостерігаючи, я вирішила, що соціальний успіх нерідко формується на вмінні вдавати. Популярним у суспільстві людям іноді доводиться сміятися з того, що їх не смішить, робити те, чого вони не хочуть, проводити час в компанії з людьми, які їм не подобаються. Але все це не про мене. Багато років тому я вирішила, що, якби в мене з’явився вибір між таким життям і самотністю, я б обрала самотність. Так було безпечніше. Горе — це ціна, яку ми платимо за любов, так кажуть. І ця ціна занадто висока.

Нарешті виклали страви — і так, тут були сосиски в тісті, а ще сендвічі. Персонал розливав чай і каву без смаку з гіркуватим запахом з термосів у фабричний білий посуд. Це взагалі нікуди не годилося. Я точно не була налаштована на те, щоб пити гарячу коричневу рідину. У жодному разі. Мені зараз була потрібна прохолодна, чиста горілка.

* * *

В усіх готелях є бари, чи не так? Я не була завсідником готелів, але чудово знала, що спальні та бари були суттю їхнього існування. Я пішла до беззубої леді на рецепції, яка направила мене в інший довгий коридор, у кінці якого мав бути бар, вигадливо названий «Гауторн Лонж». Я стала на порозі й озирнулася. Місце було безлюдним, ігрові автомати миготіли для власного задоволення. Я увійшла всередину. Тільки я. Елеанор. Сама-самісінька.

Бармен дивився телевізор і неуважно витирав склянки.

— «Будинки з-під молотка»,[14] — сказав він, повернувшись до мене. Пригадую, що подумала, здивовано, що він був досить привабливим, а потім почала картати себе за цю думку. Моє упередження полягало в тому, що красиві, чарівні люди не будуть працювати в готелі «Гауторн Гаус» у п’ятницю в обід. Жінка на рецепції тільки підтвердила мої здогади, але насправді я почувалася ніяково, що в мене виникли такі упередження — звідки взагалі вони взялися? (Ледь чутний голос у моїй голові зашепотів: матуся.)

Бармен усміхнувся, оголюючи красиві зуби, а ще в нього були ясно-блакитні очі.

— По телевізору одне лайно, — сказав він таким голосом, від якого може лущитися фарба з відшліфованих стін. «Бачиш, я тобі казала!» — шепотів голос матусі.

— Правда? — запитала я. — На жаль, мене зазвичай немає вдень вдома, тому я не дивлюся телевізор.

— Можеш подивитися тут, якщо хочеш, — сказав чоловік, знизуючи плечима.

— Можна?

— Чому б ні? Тут усе одно більше нічого не відбувається, — промовив він, вказуючи рукою на порожній бар.

Я сіла на високий барний стілець — я завжди хотіла це зробити — і замовила горілку з колою. Він наливав повільно і, не питаючи, додав льоду і лимон, а потім посунув склянку до мене.

— Похорон? — запитав він.

Цікаво, звідки він знає, а потім я збагнула, що одягнена в усе чорне, туш розтеклася по щоках, а також немає іншої причини бути в цьому місці в цей час дня. Більше розмов не було потрібно, тому ми обоє всілися, щоб побачити, що Ієн та Дороті зроблять з будинком 1970-х років з терасою, який вони придбали на аукціоні за 95 тисяч фунтів стерлінгів, плануючи відновити ванну кімнату, встановити нову кухню та зробити прохід з вітальні до їдальні.

— Фінальний штрих, — сказав ведучий, — фарбуємо двері… у спокусливий відтінок зеленого.

— Зелені двері, — сказав бармен, не змигнувши оком, а за кілька секунд — дивовижно! — почала грати пісня. Ми обидва засміялися, і він підштовхнув мені іншу склянку горілки, не питаючи.

Ми перемкнули на передачу «Вільні жінки»,[15] її я ніколи раніше не бачила. Я пила вже четверту чарку горілки і все ще думала про похорон, але це мене вже не тривожило — це ніби вам у черевик потрапив камінчик, але ви його не виймаєте, бо зараз сидите, а не ходите.

Я подумала, що не відмовилася б зараз від сосиски в тісті, принаймні треба було покласти кілька в сумочку на потім, але раптом я пригадала, що взяла з собою нову, крихітну сумочку, у яку могла покласти хіба що два солодкі тістечка. Я пхикнула і захитала головою.

— Що трапилося? — запитав бармен.

Ми не запитували імен одне одного, це здавалося зайвим. Я трохи посунулася на стільці та нахилилася вперед, а потім, дещо стереотипно, поглянула в склянку.

— Та ні, усе добре, — легко промовила я. — Просто мені треба щось перекусити.

Бармен, який з плином часу втрачав для мене свою привабливість, наповнив чергову чарку горілкою й додав кóли, а потім підсунув до мене.

— Не поспішай, — сказав він. — Чому б тобі не залишитися тут ще ненадовго і не скласти мені компанію?

Я озирнулася навколо — бар все ще був порожнім.

— Може, хочеш прилягти ненадовго? — запитав він, постукуючи по моїй склянці та нахиляючись ближче. Я могла розгледіти збільшені пори на його носі, і деякі з них були забиті мікроскопічними чорними цятками.

— Можливо, — сказала я, — іноді мені потрібно полежати після кóли з горілкою.

Він хитро вишкірився.

— Дає тобі правильний настрій?

Я спробувала скинути