Читати книгу - "Гра престолів"

витягнути кинджал з дерева.— На турнірі ми з половиною двору поставили на сера Джеймі,— соромливо посміхнувся Пітир і знову став схожим на хлопчика.— А коли Лорас Тайрел скинув його з коня, ми всі трішечки збідніли. Сер Джеймі втратив сто золотих драконів, королева — смарагдовий кулон, а я втратив кинджал. Її світлість кулон собі повернула, а решту лишив собі той, хто виграв у цій ставці.

— Хто він?! — вигукнула Кетлін, у якої від страху пересохло в роті. Пальці пекли від спогаду про біль.

— Куць,— сказав Мізинчик, а лорд Вейрис у цей час невідривно дивився на неї.— Тиріон Ланістер.

Джон

У замковому дворі дзвінко співали мечі.

Джон наполегливо атакував, і з нього попід чорною вовною, дубленою шкірою та кольчугою котився піт, холодячи груди. Грен, який незграбно захищався, спіткнувшись, позадкував. Щойно він підніс угору меч, Джон ковзнув під нього й з розмаху завдав такого удару, що аж у нозі хруснуло і хлопець заточився. На Гренів випад знизу він відповів рубленим ударом згори, від якого на шоломі хлопця лишилася вм’ятина. Коли ж той спробував удар збоку, Джон відбив його меч убік і закутим у латну рукавицю кулаком гримнув його в груди. Втративши рівновагу, Грен сів просто в сніг. А Джон вибив у нього з пальців меча, вдаривши по зап’ястку так, що хлопець скрикнув від болю.

— Досить! — задзвенів валірійською крицею голос сера Алісера Торна.

— Байстрюк зламав мені зап’ясток,— притулив Грен руку до грудей.

— Байстрюк підтяв тобі піджилки, розвалив твою порожню довбешку й відрубав тобі руку. І так би й було, якби ваші мечі були нагострені. Пощастило тобі, що в Нічній варті потрібні не лише розвідники, а й конюші,— мовив сер Алісер і тицьнув у Джерена й Жабу.— Поставте Тура на ноги, йому ще треба про похорон свій подбати.

Поки хлопці піднімали на ноги Грена, Джон стягнув з голови шолом. Морозне ранішнє повітря приємно холодило обличчя. Зіпершись на меч, він глибоко вдихнув і дав собі якусь мить насолодитися перемогою.

— Це меч, а не старечий костур,— різко кинув сер Алісер.— У вас ніжки болять, лорде Сноу?

Джон терпіти не міг це глузливе прізвисько, яке сер Алістер приліпив йому першого ж дня на тренуваннях. Хлопці підхопили його, і тепер воно звучало звідусіль. Джон уклав меча назад у піхви.

— Ні,— озвався він.

Порипуючи твердою чорною шкірою обладунків, Торн наблизився до нього. Це був невисокий п’ятдесятирічний чоловік, худий і жилавий, з сивиною в чорному волоссі й очима як два оприски агату.

— А тепер кажи правду,— звелів він.

— Я стомився,— визнав Джон. Рука пекла від важкого меча, та й після бою почали даватися взнаки синці.

— Ти слабак.

— Я переміг.

— Ні. Це Тур програв.

Хтось із хлопців гигикнув. Джон вирішив за краще не відповідати. Він здолав усіх, кого проти нього виставив сер Алісер, але йому це нічого не дало. Військовий інструктор умів тільки глузувати. Джон вирішив, що Торн його ненавидить; правда, інших хлопців той ненавидів іще більше.

— На сьогодні все,— повідомив Торн.— Більше нездарства за один день я перетравити не можу. Якщо до нас нагрянуть Чужі, сподіваюся, то будуть стрільці, бо ви годитеся хіба що на стрілецьке м’ясо.

Джон самотою рушив за рештою хлопців назад до зброярні. Тут він часто був сам-один. На тренуваннях у їхньому гурті збиралося двадцятеро душ, але нікого він не міг назвати другом. Здебільшого хлопці були на два-три роки старші за нього, але жоден і вполовину не вмів битися так вправно, як Роб у свої чотирнадцять. Дареон був меткий, але боявся, що його зачепить. Пип розмахував мечем, як кинджалом, Джерен був слабкий як дівча, а Грен — кволий і незграбний. У Гальдера удар був дужий, але хлопець підставлявся під атаку. Що більше часу проводив з хлопцями Джон, то більше їх зневажав.

У зброярні, не звертаючи ні на кого уваги, Джон повісив меч і піхви на гак у мурованій стіні й почав методично знімати кольчугу, шкіри, просяклу потом вовну. В залізних жаровнях в обох кінцях довгої кімнати тліло вугілля, але Джон відчув, що тремтить. Тут йому завжди було холодно. За кілька років він геть забуде, що таке тепло.

Поки він перевдягався у щоденне вбрання з грубого чорного полотна, його раптово опосіла втома. Плутаючись пальцями в застібках плаща, він присів на лавку. «Як холодно!» — подумав він, пригадуючи теплі зали Вічнозиму, де у стінах вирують гарячі джерельні води, як вирує кров у людському тілі. У Чорному замку тепла не дошукаєшся: мури тут холодні, а люди ще холодніші.

Ніхто не попередив Джона, якою насправді буде Нічна варта,— ніхто, крім Тиріона Ланістера. Дорогою на північ карлик повідав йому всю правду, але тоді було вже запізно. Джон гадки не мав, чи знав батько, як воно буде на Стіні. Мабуть, знав, подумав він, і від цього йому зробилося зовсім прикро.

Навіть рідний дядько забув про нього в цьому зимному місці на краю світу. Тут завше привітний Бенджен Старк став іншою людиною. Він обіймав посаду головного розвідника, отож дні й ночі проводив у товаристві лорда-командувача Мормонта, мейстра Еймона й інших високих чинів, а Джон опинився під оком сера Алісера Торна, яке добрим назвати ніхто б не наважився.

За три дні по приїзді Джон дізнався, що Бенджен Старк має очолити півдюжини вояків на рейді в примарний ліс. Увечері він розшукав дядька у великій, обшитій деревом їдальні й попросився з ним. Бендженова відмова була різкою. «Це тобі не Вічнозим,— мовив він, розбираючи м’ясо виделкою і кинджалом.— На Стіні чоловік отримує тільки те, що заробив. Ти не розвідник, Джоне, ти зелений хлопчак, з якого й досі не вивітрився дух літа».

Джон мав дурість сперечатися. «На іменини мені виповниться п’ятнадцять,— сказав він.— Я буду майже дорослий».

Бенджен Старк нахмурився. «Хлопчаком ти був і хлопчаком залишишся, допоки сер Алісер не скаже, що ти гідний назватися побратимом Нічної варти. Якщо ти гадав, що кров Старків дасть тобі якусь перевагу, ти помилився. Коли ми даємо присягу, ми забуваємо про колишню родину. Так, для твого батька завжди лишається місце в моєму серці, але зараз мої брати тут»,— тицьнув він кинджалом у чоловіків навколо — суворих і холодних і вбраних у чорне.

Наступного дня Джон збудився на світанку,