Читати книгу - "Матінка Макрина"

давати. Одначе ми мали все записати в цілковитій тиші, зберігаючи велику завбачливість. Та ще й швидко, бо за місяць Ніколай до Риму приїде, і треба йому ці папери просто в обличчя кинути, як докір сумління. Ох, чий це буде докір?

Отже, зустрічалися ми протягом восьми чи, може, дев’яти днів, завжди по три години, бо стільки мав часу єзуїт Рилло, який писав італійською, Ляйтнер із Пропаганди[83], що писав французькою, панотчик, що писав польською, а якийсь граф це ще англійською перекладав, так що шостого грудня все вже було переписано начисто канцеляристами, лежало в безпечних шухлядах, від краю до краю, аркуш за аркушем: сім років мого страшного мучеництва, п’ятдесят, ні, шістдесят років мого страшного мучеництва.

*

Однак поза диктуванням дні мої були порожніми. Ні на що поскаржитися я не могла, можливо, крім того, що ці сакрекерки з ранку до вечора уважно поглядали на мене, але панотчик заспокоював, мовляв, французький ідеал святості відмінний від типу, який ви представляєте, після чого додавав, що всі вони в захваті, хто з чужих людей мене бачив, той наснажений ходить, а весь дім у спокої, щасті та світлі. Ми спеціально просили ще з Парижа, аби для мене заснували орден, де будуть якісь польки й без москвинок, проте намарно — листи до сакрекерок відчинили нам брами монастиря з французками, серед яких жодних польок не було. Але вони почали вивчати нашу мову та, як і ті паризькі, пробували зі мною польською співати. Гарно, гарно, — хихотів панотчик, спостерігаючи за їхніми зусиллями, після чого серйозним тоном промовляв: Ось польський тріумф через мучеництво! Іноді до мене приводили якусь непокірну інститутку, то я з нею веселилася, а вона одразу як віск м’якла, побачивши, що я не така, як ті, накрохмалені та тверді, як дошки. Мали вони і свою божевільну, панну Марескотті, грім-бабу, начебто буйну, що часто кидалася на свою опікунку, але при мені вона була покірною, як ягнятко, бо я клала їй у руку смакоти, а потім співала старі пісні, колисанки, які запам’ятала ще з дому та яких тут ніхто не розумів, і так напувала спокоєм водночас і її, і своє серце. Приходили до мене сестрички за порадами, хтось перекладав, я говорила абищо, а вони вже кричать, що я істину сказала і вони, всі збуджені, цю істину приймають.

А все-таки… вони були на Троїцькій горі в себе вдома, кожна знала своє місце, кожна у своїй келії, всі плямки на стіні, всі тріщини в дошках підлоги пам’ятала. А я як той ґудзик відірваний, як те яблуко негарне, потовчене, що з кошика випало й покотилося ген-ген у чужий байрак. Я нібито мала і келію, і сінник, а всюди як не своя. Церква велика, багата, з колонами, мальована — люди до неї сходяться юрбами, а мені там завжди, як на найвіддаленішому вигоні, тоскно за домом, немовби я колись якийсь дім мала, але ж не мала, не мала його ніколи, відколи до столу підросла, бо домом не була ні моя хатинка на службових квартирах, ні нора, у якій з Вінчем жила, ні всі ті монастирі та тюремні камери, ні палаци, палаци та церкви, через які я пройшла за останні роки — ніде, ніде, ніде я вдома не була. А отже, і не тут.

І ходила отак увесь день, і сновигала — трохи монастирським садом, але пізньої осені, хоч і римської, там повівав холодний вітер; трохи в церкві душу підживила, трохи в трапезній тіло, коридорами погуляла, хоч ноги у мене жахливо в цьому Римі розболілися, то прийняла гостя, якщо гість приходив. Та й по всьому. Я не могла на місці всидіти. У кожен куток заглядала, кожну шпаринку, наче сіра мишка, обнюхувала; мені здавалося, що немає такого закутка на всій Троїцькій горі, куди б я свого носа не встромила, поки одного пополудня, повертаючись із саду, не зупинилась у коридорі перед гаптованою запоною, яку я стільки разів, ходячи зліва направо і справа наліво, проминала; я простягла руку й відхилила краєчок — і аж відскочила. Бо за тією заслоною сиділа найпрекрасніша й найгарніша Матір Божа, яку коли-небудь намалювала людська рука. Лише тоді я пригадала, що помітила її ще першого дня, коли бігла до Причастя, і про все забула, немовби мені водою зі струмка мозок вимило — ех, хто дірку в голові має, у того й пам’ять дірява.

Відтоді я приходила туди щодня, і коли отак сідала перед моєю Mater Admirabilis[84], то, врешті, була в себе, врешті, бачила цю дівчину, непорочну дівчиноньку, чисту, наче лілії, що одна в неї збоку в горщику росте, а дві інші обабіч рами схиляються до неї відкритими чашечками й закритими бутонами, врешті, могла віч-на-віч посидіти з нею, виплакатися за всі часи, за все моє життя — реальне і вигадане, могла їй сказати: М’якусінькі в тебе ручки, не для прядіння шорсткої пряжі, не для шурування кам’яних підлог, а для гортання золотих сторінок у блакитній книжечці, до чистого співання побожних пісень; уся ти гладка й непорочна, зашнурована, як невинна, плащем від усього зла світу відокремлена, прозора, наче скляна ваза, з якої лілія п’є холодну та кришталеву воду, а якщо ти відклала веретено, то тому, що для прядіння і шурування, і прання, і готування існують інші, інші існують для тріпання сінників, шкрябання паркетів, інші — для носіння важкого, інші — для роздягання п’яних чоловіків і кидання їх на барліг, для відмивання їхньої блювоти — інші, а для Тебе — лише зорі навколо голови та підніжок під стопу, для Тебе — цілий світ, відкритий аж до горизонту, аж до вічної Світової Зорі. Тут був мій передих, тут був мій спочинок: позаяк від болю втомлених ніг я не могла стати навколішки, то сиділа, широко розіклавши коліна, а між ними, у фалдах чернечої ряси, складала руки з вервицею й нібито читала молитви, насправді ж молилася просто від серця до серця, з-під моєї чорної сутани під її рожевий кафтанчик: Коли встанеш, то легкими ніжками побіжиш блискучими підлогами аж до ріки та в ріку пірнеш, хоч і пірнати не мусиш, бо ти чиста навічно єси, а я, хоч би аж до смерті купалася в ріках лугу та вогню, то не відмиюся від усього бруду, який до мене пристав. Але я можу сісти навпроти Тебе і в ті миттєвості, коли вдивляюся у