Читати книгу - "Матінка Макрина"

Твої ледь заплющені очі, свого бруду не бачу. Сакрекерки з мене трохи насміхалися, бо їхня матінка-настоятелька вважала, що це бридке мальовидло, а якщо вона так вважала, то всі разом із нею вважали так само з огляду на чернечий послух, окрім однієї-єдиної французки, яка сама мою Mater Admirabilis намалювала.

Тепер марно питати, навіть тихцем, у секреті вони цього не визнають, але коли послушниця закінчила малювати, то матінка-настоятелька притупцяла коридором, спочатку зиркнула побіжно, потім широко відкрила очі і, врешті, обличчя її зовсім скисло. Прикрийте це мені якоюсь запоною, — наказала вона, — кольори дикі, тіло непропорційне, форми криві. І висіла там гаптована запона довший час, і затуляла саме Mater Admirabilis, що, скромна й непорочна, на цей брудний світ і не потикалась. Якби не я, вона й далі б сиділа в цій темній ніші, як свічка під дзбаном.

*

А я мала про що молитись, ой, мала. Під самим боком у мене виріс ворог.

Родини бувають різні — такі, що в них один із другим живуть у злагоді, разом обробляють поле, разом їдять, разом навколішки стають до молитви, разом на світанку встають з ліжка та разом у ліжка лягають тієї самої хвилини, але є й такі, де кожен тягне у свій бік; один із другим, хоч вони й рідні брати, хоч сестри-близнючки, завжди одне одному шкоди завдають, кров псують, колоди кидають під ноги. Так теж буває і в чернечих орденах. Отець Александр казав мені, що треба слухати святого Франциска, який говорив: Господь дав нам братів, а диявол дає нам сестер! Я слухняно кивала, але в душі все-таки своє знала. І бачила на власні очі, як братчики в ордені гризуться, пишучи водночас одне одному: Найдорожчий мій, любий брате, Любий і наймиліший Отче, Твій покірний слуга, Твій найвідданіший брат во Христі, Цілую руки і прошу про молитви… Я вас усіх від самого серця і — скажу польською — страшенно люблю… Син і брат ваш у Господі — нерозбірливо… Цілую Тебе хоч би у праву ручку, тільки прийми пораду від серця до серця… І такі ті листи щирі, часто блідим атраментом писані та готельним пером, аж дзижчали між Парижем, Римом, Мніховим[85], а під солодкою поливою — палюча гірчиця!

Найбільшу образу отець Александр мав на отця Семененка — ой, аж до мозку кісток, задавнену, як отрута, що поволі життя забирає, як рожен, під шкіру загнаний, що сидить у м’ясі й пече, — ще з паризьких часів, бо Семененко горло дер за демократію, народ і повалення одвічного світового ладу, а отець Александр вірив у королівську владу, а отже, сварилися вони завзято. Однак те, чого політика не зіпсувала до решти, довершила жінка.

І слава Богу, що так сталося, слава Богу, бо Семененко перший серед змартвихвстанців почав нишпорити й жорстоко мучити мене, неначе московський жандарм. Як згадаю в розмові якесь прізвище, наприклад, що одна моя сестра була заміжня за шотландцем Сантклером, а друга — за французом Жоміном, то він одразу ж допитується, за язик тягне: За французом? А де вона мешкає? Я одразу ж прибрала понуру гримасу й кажу, вистукуючи одне слово за другим, немовби у віко домовини стукала: На цвинтарі, я молилася на її могилі, будучи в Парижі. Він обличчя по-лисячому запобігливе зробив, висловив співчуття, але вже холод підозрілості глибоко ввійшов у його плоть, і я вже знала, що на цьому він не заспокоїться. І він не заспокоївся. Я сказала, що ми, Мечиславські, споріднені з князями Вітґенштайнами, бо моя родичка Смарська була за Вітґенштайном, а він одразу ж довбає: за яким, де мешкає? Ах, давно вже, десь під Остроленкою, у Каролінові чи якось так, не пам’ятаю, але не благословив Господь Бог діточками, померли, не зоставивши нащадків, вже десь тридцять років тому. Він скривився, незадоволений, що важко йому буде це перевірити. Одного разу я бовкнула, що батько був графом, а він уже графів Мечиславських у гербовниках шукає, але інші отці йому сказали, що зазвичай про жодних графів я не розповідаю й тільки одного разу так помилилась. І додають, що є тут одна пані з околиць Мінська, яка, коли прийшли з Парижа перші вісті про мене, стверджувала, що знає мене та пам’ятає, як я приїздила в дім її батьків з її двоюрідною сестрою, теж мінською василіянкою; щоправда, коли тепер її вдруге спитали, вона, зашарівшись, каже: Правда, але я була така молода… не знаю, чи тепер би її впізнала… І одразу ж другий Семененкові додає, що інша пані, подружка російської княжни, завжди розповідала про побожність мінських василіянок і їхньої ігумені. Що мені один обиватель, що бував на Литві, іспит улаштував по родинах і місцях, які я пам’ятала ще з часів служби, а вийшовши, кивнув головою, мовляв, немає про що говорити, все правда, і намарне ці перевірки. Один раз, другий, третій Семененко мене ловив на словах, аж йому навіть отець Єловицький щось закинув, а я все-таки своє знала: у розмові зі мною він не переможе, я завжди його переговорю, але гірше, коли він почне слати листи з питаннями і, не дай Господь, щось розкопає. Я мусила знайти від нього якийсь порятунок, не тільки для того, аби панотчика Александра потішити, а й щоб власну шкуру зберегти. А отже, і я винюхувала.

*

Немовби й цього було замало, тепер і москалі — яким я наче більмо в оці й вони не пожаліли б і мільйона, аби мене позбутися, — почали переслідувати. Спочатку нотами від «стурбованих громадян», хоча хтозна, чи їх у поті чола якийсь чиновник не майстрував у царських канцеляріях. У франкфуртській газеті лист, потім і в Парижі повторений, написаний офіцером наполеонівської армії, ніби з Варшави присланий, мовляв, у Мінську жодного монастиря василіянок немає. Як так сталося, — запитує він, — що серед поляків на еміграції не знайшлося жодного, хто би шахрайку викрив? Але вказати прізвище, звання, ім’я — то вже ні. Він хотів зірвати з мене маску, а сам під маскою ховається. Одразу ж ляшки у французьких газетах написали, що насправді монастир був, та ще й стародавній; ба навіть один наполеонівський офіцер підтвердив це, вказавши під листом не лише звання, ім’я та прізвище, а ще й титул маркграфа.

Потім із Петербурга прийшла нота, а російський посол Бутєнєв[86] дав її перекласти, видрукувати й носив її по всьому Риму, встромляючи кожному, хто хотів і