Читати книгу - "Оповідь Служниці"

class="p1">Я йду коридором, сходами вгору, поспішаю. Пролітаю повз вигнуте дзеркало — червоний силует на краю власного зору, примара з червоного диму. Я вже думаю про дим, уже відчуваю його в роті, як він втягується до легень, заповнює мене довгим вдиханням, насиченим, брудним, корицевим, а тоді нікотин розходиться по крові, ударяє в голову.

Після такої довгої перерви мене може знудити. Я не здивуюся, але навіть ця думка мені приємна.

Іду коридором: де б мені це зробити? У ванній, відкривши воду, щоб очистити повітря? У спальні — хрипко видихаючи у відкрите вікно? Хто мене за цим спіймає? Хтозна.

Навіть зараз, розкошуючи в майбутньому, прокочуючи передчуття по язику, я думаю про інше.

Мені не обов’язково викурити сигарету зараз.

Я можу розім’яти її між пальцями й змити в унітаз чи з’їсти й так отримати свій кайф — це теж може спрацювати, трішки за раз, а решту сховати.

Так мені залишиться сірник. Можна зробити в матраці дірочку, обережно покласти його туди. Він тоненький, його нізащо не помітять. Він лежатиме там уночі, у ліжку піді мною, доки я спатиму. Спатиму на ньому.

Я можу спалити весь будинок. Приємна думка, я аж тремчу від неї.

Це втеча, швидка й небезпечна.

Лежу в ліжку, прикидаюся, наче сплю.

Командор учора сидів, склавши пальці, і дивився на мене, поки я втирала жирний крем у свої долоні. Дивно, я думала, чи не попросити в нього сигарету, але вирішила, що не варто. Не треба просити надто багато за один раз. Не хочу, щоб він думав, що я його використовую. І не хочу його перебивати.

Учора він пив скотч із водою. Він почав пити в моїй присутності, за його словами, щоб розслабитися наприкінці дня. Я з того маю зрозуміти, що на нього тиснуть. Мені не пропонує, а я й не прошу: обоє знаємо, для чого моє тіло. Коли я цілую його на ніч, щиро, його дихання пахне алкоголем, і я вдихаю його, як дим. Визнаю: я насолоджуюся цим доторком розпусти.

Іноді після кількох склянок він починає дуркувати і махлює у «Скрабл». Мене теж заохочує, ми набираємо зайві літери і пишемо ними неіснуючі слова, типу «вумний» чи «лойно», і хихочемо з них. Іноді він вмикає короткохвильове радіо, даючи мені хвилину-другу послухати радіо «Вільна Америка», просто похвалитися, що він це може. Тоді знову вимикає.

— Кляті кубинці, — каже. — Увесь цей бруд про дитячі садки.

Іноді, після гри, Командор сідає на підлогу біля мого стільця і бере мене за руку. Його голова опиняється трохи нижче за мою, тож коли він дивиться на мене, це виходить під кутом юності. Напевно, його тішить таке фальшиве підкорення.

— Він дуже високо сидить, — каже Гленова. — На верхівці, тобто — з самого верху.

У такі моменти важко це уявити.

Іноді я намагаюся поставити себе на його місце. Це моя тактика, щоб заздалегідь здогадатися, як він може повестися зі мною. Мені важко повірити, що я маю над ним хоч якусь владу, але це так, хоч ця влада й неоднозначна. Іноді, гадаю, я бачу себе так, як мене бачить він, хоч би й розмито. Є те, що Командор хоче мені довести, подарунки чи послуги, які бажає зробити, ніжність, яку прагне викликати.

Він хоче, так. Особливо трохи напідпитку.

Іноді він буває буркотливим, іноді — філософствує чи намагається щось пояснити, виправдати себе. Як от учора.

— Проблема була не лише в жінках, — каже він. — Головною проблемою були чоловіки. Для них більше нічого не лишилося.

— Нічого? — перепитую я. — Але вони мали…

— Їм не було чого робити, — перебиває він.

— Вони могли б заробляти гроші, — кажу трохи вередливо. Зараз я його не боюся. Важко боятися того, хто дивиться, як ти змащуєш руки кремом. Цей брак страху небезпечний.

— Цього мало, — відповідає він. — Це надто абстрактно. Тобто їм нічого не лишилося з жінками.

— Це ви про що? — запитую я. — А всі ті «Порнокутки» — їх же було повно, навіть пересувних.

— Я говорю не про секс, — каже він. — Це один із нюансів, секс став надто простим. Його просто можна було купити. Не лишилося того, заради чого треба було б працювати чи боротися. У нас є статистика з тих часів. Знаєш, на що вони найбільше скаржилися? На нездатність відчувати. Чоловіки відвернулися навіть від сексу. Відвернулися від шлюбу.

— А тепер вони відчувають?

— Так, — відповідає Командор, дивлячись на мене. — Відчувають.

Він підводиться, обходить стіл, підходить до стільця, на якому сиджу я. Кладе руки мені на плечі, ззаду. Я його не бачу.

— Я хотів би знати, що ти думаєш, — каже його голос з-за моєї спини.

— Я небагато думаю, — відказую просто. Він хоче близькості, але я не можу її дати. — Що мені з того думання, правда? — продовжую. Те, що я думаю, не має значення. Це єдина причина, з якої він може мені щось розповідати.

— Ну ж бо, — наполягає він, трохи натискаючи руками. — Мені цікава твоя думка. Ти достатньо розумна, щоб її мати.

— Щодо чого? — питаю я.

— Щодо того, що ми зробили, — каже він. — Як усе вийшло.

Я тримаюся дуже спокійно. Намагаюся спорожнити свою голову. Думаю про небо вночі, коли місяця немає.

— У мене немає думки, — повторюю я.

Він зітхає, розслабляє руки, але лишає їх у мене на плечах. Він знає, що я думаю, то й добре.

— Ліс рубають — тріски летять, — ось що він каже. — Ми думали, що це на краще.

— Краще? — перепитую я тихо. Як він може вважати, що це краще?

— Краще ніколи не буває для всіх, — уточнює він. — Комусь завжди гірше.

Я лежу горілиць, вологе повітря тисне на мене, як свинець. Хотіла б я, щоб пішов дощ. А ще краще — гроза, чорні хмари, блискавка, оглушливі звуки. Тоді може зникнути електрика. Я б могла спуститися до кухні, сказати, що мені страшно, посидіти з Ритою та Корою за кухонним столом, вони б дозволили мені боятися, бо поділяють цей страх, вони впустили б мене. Горіли б свічки, ми дивилися б, як наші обличчя з’являються і зникають у миготінні, у білих спалахах гострого світла за вікнами. «Господи, — сказала б Кора. — О Господи, врятуй нас».

Після того повітря стало б чистим і легшим.

Я дивлюся на стелю, на коло вапняних квітів. Намалюй коло, встань всередину — воно захистить тебе. Посередині висіла люстра, на ній — перекручене простирадло. Там гойдалася вона, легенько, наче маятник; так розгойдується дитина, коли висне