Читати книгу - "Оповідь Служниці"

126
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 79
Перейти на сторінку:
на гілці. Тоді вона була в безпеці, уже зовсім захищена, коли Кора відчинила двері. Іноді я думаю, що вона досі тут, зі мною.

Я почуваюся похованою.

Розділ 33

Нині день, у небі імла, сонце розсіяне, але важке — воно всюди, наче бронзовий пил. Я пливу з Гленовою тротуаром; наша пара, перед нами друга пара, через дорогу — третя. З відстані ми повинні мати гарний вигляд: мальовничо, наче голландські доярки на бордюрі шпалер, наче полиця, повна сільниць та перечниць у вигляді старовинних костюмів, наче флотилія лебедів або чого завгодно, що може повторюватися з мінімальною грацією та без варіацій. Милує око, очі, Очі, бо саме для них це видовище. Ідемо на Молитвосвято, показати, які ми слухняні й побожні.

Жодної кульбабки не видно, усі газони скошені. Мені так хочеться одну, лише одну, нахабно смітникову, випадкову, вічножовту, наче сонце, — такої важко позбутися. Радісну та плебейську, яка сяє однаково для всіх. Ми робили з них каблучки, і вінки, і намиста, вони лишали в нас на пальцях гіркі молочні плями. Або я лоскотала ними її підборіддя: любиш пухнастиків? Вона їх нюхала — на носі лишався пилок (чи то було з жовтцем?). Або ми розкидали насіння: я уявляю, як вона біжить через газон, просто переді мною, їй рочків зо два чи три, і вимахує квіткою, наче бенгальським вогником, цим маленьким ціпком із білим вогнем, і повітря заповнюють крихітні парашутики. Дмухни — й дізнаєшся час[36]. Увесь цей час здутий літнім вітерцем. Про кохання питали в ромашок — це ми теж робили.

Ми вишиковуємося, щоб пройти заставу, стоїмо — двійко, двійко, двійко, наче дівчатка з приватної школи, які пішли на прогулянку й надто затрималися. На довгі роки, так, що все переросли — ноги, тіла, сукні. Наче зачаровані. Це казка — мені хочеться так вірити. Замість того нас перевіряють, двійками, і пропускають далі.

Через якийсь час ми звертаємо праворуч, ідемо повз «Лілеї» і далі, до річки. Хотіла б я піти ще далі, до широких берегів, де ми лежали на сонці, де мости вигинають спини. Якщо довго йти вниз уздовж річки, її жилавих вигинів, дійдеш до моря; але що там робити? Збирати черепашки, ніжитися на блискучих каменях.

Та ми не підемо до річки, не побачимо невеликі бані на будівлях біля неї — білі із синім і золотим, цнотлива яскравість. Звертаємо до сучаснішої будівлі з великим плакатом над дверима: «СЬОГОДНІ ЖІНОЧЕ МОЛИТВОСВЯТО». Плакат затуляє колишню назву, щось про мертвого, застреленого, президента. Під червоним написом менші чорні літери, обрамлені крилатим оком з кожного боку: «БОГ — НАДБАННЯ НАЦІЇ». Обабіч дверей стоять Хранителі — без них не обходиться; дві пари, усього четверо, зі зброєю, дивляться прямо. Вони майже такі, як манекени в крамницях, з охайними зачісками, випрасуваним одностроєм та жорсткими, наче пластиковими, молодими обличчями. Сьогодні прищуватих немає. У кожного напоготові пістолет-кулемет: бозна-які небезпечні чи підривні діяння можемо вчинити всередині.

Молитвосвято проходитиме в критому дворі — прямокутному просторі зі скляним дахом. Це не загальноміське Молитвосвято — такі проводяться на футбольному полі, — воно лише районне. Ряди складаних дерев’яних стільців із правого боку, для Дружин та дочок високопосадовців чи офіцерів, різниця невелика. Галереї вгорі, з бетонним поруччям, для жінок класом нижче — Марф та Еконожин у кольорову смужку. Для них відвідини Молитвосвят не обов’язкові, особливо якщо вони на роботі чи мають малих дітей, але галереї все одно повні. Гадаю, це певний вид розваги, наче вистава чи цирк.

Чимало Дружин у найкращому вишитому блакитному вбранні вже зайняли свої місця. Ми відчуваємо їхні погляди, коли йдемо у своїх червоних сукнях по двоє до протилежної стіни. На нас дивляться, оцінюють, перешіптуються; ми це відчуваємо, наче мурашки бігають по голій шкірі.

Стільців немає. Наша частина відокремлена шовковистою багряною мотузкою — такі використовували в кінотеатрах, щоб стримати відвідувачів. Мотузка відділяє нас, позначає, не дає заразити інших, утворює для нас загін чи пасовище; і ми йдемо туди, влаштовуємося рядами — ми чудово це вміємо, тоді опускаємося на коліна на цемент.

— Давай назад, — буркоче збоку Гленова. — Там краще говорити.

І поки ми стаємо на коліна, трохи схиливши голови, я чую звідусіль шелестіння, наче скреготання комах у високій сухій траві: хмара шепотіння. Це одне з місць, де ми можемо вільніше обмінятися новинами, передати їх одна одній. Їм важко розрізнити нас чи почути, що саме говориться. І вони не стануть переривати церемонію, не перед камерами.

Гленова штовхає мене в бік ліктем, щоб привернути увагу, я потай повільно піднімаю очі догори. З того місця, де ми стоїмо, добре видно вхід до двору, звідки постійно заходять люди. Напевно, вона мала на увазі Джанін, бо ось вона, у парі з новою жінкою, не колишньою; я не впізнаю її. Тож Джанін, напевно, перевели до іншого дому, на інше місце. Для цього ж зарано, можливо, у неї щось не так із молоком? Це єдина причина для переводу, хіба що в них були сварки за дитину; це стається частіше, ніж можна собі уявити. Коли вона її народила, могла й відмовитися віддати. Я це уявляю. Її тіло під червоною сукнею здається дуже тонким, майже кістлявим, сяйво вагітності вона втратила. Обличчя біле й загострене, наче з нього випили всі соки.

— Воно було негодяще, — каже Гленова біля моєї голови. — Усе-таки тертка.

Це вона про дитя Джанін, дитя, котре пройшло через Джанін дорогою в невідомість. Про дитя Енджелу. Неправильно було так скоро давати їй ім’я. Я відчуваю біль десь у шлунку. Ні, не біль — порожнечу. Я не хочу знати, що з ним було не так.

— Боже мій, — кажу. Пройти все це — марно. Навіть гірше, ніж марно.

— То було друге, — продовжує Гленова, — не враховуючи її власне, раніше. У неї був викидень на восьмому місяці, ти знала?

Ми дивимося, як Джанін заходить у відділений мотузкою загін у своєму серпанку недоторкуваності, невдачі. Вона бачить мене, має бачити, але дивиться просто крізь мене. Тепер жодної переможної усмішки. Вона розвертається, стає на коліна — і тепер я бачу лише її спину та худі зігнуті плечі.

— Вона думає, що сама винна, — шепоче Гленова. — Двоє поспіль. За грішність. Кажуть, що вона скористалась лікарем, вони були не Командорові.

Я не можу сказати, що знаю, бо Гленова спитає звідки. Наскільки їй відомо, саме вона — моє єдине джерело такої інформації, якої на диво багато. Звідки вона дізналася про

1 ... 53 54 55 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповідь Служниці», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповідь Служниці"