Читати книгу - "Паперові міста"

class="p1">Озеро Кетрін — маленьке озеро в окрузі Ольстер, штат Нью-Йорк, улюблене місце Генрі Девіда Торо.

Катскілл-парк — ділянка в горах Катскілл площею 700 000 акрів, яка перебуває у власності уряду Сполучених Штатів і місцевої адміністрації; 5 % акцій належить місту Нью-Йорку, яке отримує питну воду з водосховищ, що частково розташовані в парку.

Роско, штат Нью-Йорк, — селище в штаті Нью-Йорк. За даними останнього перепису там 261 оселя.

Аґлое, штат Нью-Йорк, — вигадане село на мапі, випущеній компанією «Ессо» на початку 1930-х pp. з метою контролю за порушенням авторських прав, так зване «паперове місто».

Я перейшов за тим посиланням і прочитав статтю.

Село розташоване на перетині двох ґрунтівок на північ від Роско, штат Нью-Йорк. Його вигадали два картографи, Отто Ґ. Ліндберг і Ернст Алперс, які склали назву села як анаграму з власних ініціалів.

Подібні пастки давно використовуються картографами для контролю за дотриманням авторських прав. Вони вигадують орієнтири, вулиці, населені пункти, поміщаючи їх на мапах. Якщо ця вигадана деталь опиниться на мапі іншого видавництва, констатується плагіат. Авторські пастки також називаються ключовими пастками, паперовими вулицями і паперовими містами (також див. вигадані об'єкти). Попри те, що жодне видавництво не визнає існування таких пасток на власних мапах, навіть нині подібний спосіб контролю за дотриманням авторських прав використовується повсюдно.

У 1940-х pp. селище Аґлое в штаті Нью-Йорк стало з'являтися і на мапах інших видавництв. Компанія «Ессо» запідозрила їх у порушенні авторських прав і готувалася подавати в суд, аж з'ясувалося, що хтось і справді побудував «Універмаг Аґлое» на тому самому перехресті, яке було зазначене на мапах «Ессо».

Ця будівля, яка й досі стоїть на тому самому місці (необхідне посилання), являє собою єдину споруду в Аґлое, і селище продовжує фігурувати на мапах з традиційно означеним населенням у нуль осіб.

У кожної статті в «Омніпедії» є свої підсторінки, де можна подивитися всі правки, які до неї вносилися, а також усі обговорення. Статтю про Аґлое ніхто не редагував понад рік, а от в обговореннях висів недавній коментар від аноніма:

до відома того, хто це Редагує: Населенням аґлое до Полудня 29 травня Буде Одна особа.

Ці випадкові великі літери я впізнав миттю. «Правила занадто несправедливі до слів, що стоять усередині». У мене стислося горло, але я змусив себе заспокоїтися. Коментар залишили п’ятнадцять днів тому. І весь цей час він чекав, коли я його прочитаю.

Я подивився на годинника в комп’ютері. Залишалася менш як доба.

Вперше за ці кілька тижнів Марго безсумнівно й незаперечно була жива. Вона жива. І проживе бодай ще один день. Я так довго думав тільки про те, де вона є, щоб не думати про те, чи жива вона взагалі, й досі навіть не усвідомлював, як я за неї боявся, але ж, Боже мій! Вона жива!

Я підскочив, рушник упав, але я, не звертаючи на це уваги, подзвонив Радарові. Затиснувши телефон плечем, я почав надівати труси, потім шорти.

— Я знаю, що таке паперові міста! У тебе твій кишеньковий ноутбук при собі?

— Так. Слухай, ти тут уже мав би бути. Нас уже ось-ось шикувати почнуть.

Почувся голос Бена:

— І, сподіваюся, він голий!

— Радаре, — відказав я, сподіваючись, що до нього дійде значущість моєї знахідки. — Подивися місто Аґлое, штат Нью-Йорк. Зрозумів?

— Ага. Уже читаю. Постривай. Ого. Ого! І це може бути та сама точка в Катскілл на мапі?

— Еге ж, я так думаю. Це поруч. Дивись обговорення.

— Радаре?

— Господи Ісусе!

— Знаю, знаю! — закричав я. Що він відказав, я не почув, бо надівав сорочку, але знову приклавши телефон до вуха, зрозумів, що Радар розмовляє з Беном. Я відключився.

В інтернеті я спробував знайти вказівки, як доїхати від Орландо до Аґлое, але ця Радарова мапа Аґлое не знала, тож я ввів Роско. Якщо рахувати по шістдесят п’ять миль на годину в середньому, сказав комп’ютер, потрібно буде дев’ятнадцять годин чотири хвилини. Зараз чверть по другій. У мене є двадцять годин сорок п’ять хвилин. Я роздрукував маршрут, схопив ключ від мінівена і замкнув по собі парадні двері.

— Їхати туди дев’ятнадцять годин чотири хвилини, — сказав я в мобільник. Дзвонив я на Радарів номер, але розмовляв з Беном.

— І що ти збираєшся робити? — запитав він. — Летіти туди?

— Ні, у мене грошей не вистачить, та й усе одно від Нью-Йорка туди ще годин вісім їзди. Тож поїду одразу звідси.

— Скільки їхати? — взяв трубку Радар.

— Дев’ятнадцять годин чотири хвилини.

— Хто сказав?

— Гугл-мапи.

— Чорт, — вилаявся Радар. — Вони не враховують заторів. Я тобі передзвоню. І поквапся! Ми вже шикуємося!

— Я не піду. Не можу гаяти часу, — відказав я, але мене вже ніхто не почув. За хвилину Радар передзвонив.

— Якщо їхати з середньою швидкістю шістдесят п’ять миль на годину, не зупинятися і накинути на затори, то на цю мандрівку піде двадцять три години дев’ять хвилин. Виходить, ти будеш там по першій. Тобто тобі треба десь виграти час.

— Що? Але…

— Не хочу нікого критикувати, — перебив Радар, — але, можливо, в такій ситуації людині, яка постійно спізнюється, слід дослухатися до думки людини пунктуальної. І тобі треба сюди бодай на хвилину заскочити, бо якщо тебе не буде, коли тебе викличуть, твої батьки розгніваються… а крім того, хоча, звісно, це не найважливіше питання, просто до слова прийшлося, але у тебе там усе наше пиво.

— Ти ж бачиш, що у мене часу немає,— відказав я.

У розмову знову вклинився Бен:

— Не будь козлом. Це всього п’ять хвилин займе.

— Гаразд.

Я різко звернув праворуч на червоне світло, витиснув повний газ (обертів мій мінівен набирав швидше, ніж мамин, але не набагато) і рвонув до школи. За три хвилини я був на стоянці біля спортзалу. Я навіть паркуватися як слід не став — просто зупинився посеред майданчика і вискочив надвір. Я помчав до спортзалу, а мені назустріч бігло троє школярів у мантіях. Мантії розмаялися, і я побачив тонкі чорні ноги Радара, а поруч був Бен у кросівках без шкарпеток. Лейсі трохи відставала.

— Беріть пиво, — сказав я, не зупиняючись, — а мені треба з батьками перемовитися.

На трибунах сиділи родичі випускників, і я кілька разів пробіг туди-сюди по баскетбольному полю, перш ніж помітив своїх батьків — вони сиділи посередині. Махали мені. Я кинувся нагору, перестрибуючи через сходинки, тож поки дістався до них і опустився навколішки, вже насилу зводив дух.

— Слухайте, — заговорив я, — я не (вдих) йду