Читати книгу - "ДНК"

інноваційних програм, до максимуму скорочені решта бюджетних витрат. До середини сорокових об’єднана Корея покинула першу десятку найбільш розвинених країн світу. На початку п’ятдесятих — вилетіла з першої тридцятки й продовжувала котитися вниз.

Я спробував заперечити:

— Я б не сказав, що об’єднана Корея виглядає аж так погано, — однак фраза прозвучала мляво й непереконливо.

Шпрот гмикнув:

— Ну, певна річ, якби в неї гепнуло метеоритом завбільшки з Говерлу, вона виглядала б трохи гірше. Ти ж розумієш, про що я.

Так, насправді я розумів. Через двадцять років після великого об’єднання було непросто знайти хоч одного корейця, який стверджував би, що нація виграла від злиття двох Корей. Включно з колишніми в’язнями концентраційних і трудових таборів. Кілька років тому я натрапив на проведене китайцями дослідження, автори якого стверджували, що впродовж 2038–2048 років не менше 80 % звільнених північнокорейських в’язнів померли від хвороб, спричинених недоїданням, або ж від самогубств, спричинених депресією. Вони або банально не могли пристосуватися, або ж, пристосувавшись, згорали від злості й образи, не розуміючи, чому світ залишив їх напризволяще. Чому вони гарували, як раби, у трудових таборах у той час, коли решта людства слідкувала за висадкою людей на Марсі?

— Свобода — це велика відповідальність, — патетично додав Шпрот, — надто цінний матеріал, щоб роздавати її тим, хто її не цінує.

Я хотів заперечити, що свобода — це не матеріал, а невід’ємне право кожного, але припнув язика. Воно, може, і так, однак на практиці чомусь виходило інакше. У Леніна всезагальна рівність також була чи не найвищим благом, от тільки всі спроби втілити її в життя оберталися кошмарними соціальними катастрофами.

Невдовзі розмова перескочила на інше, але я майже не брав у ній участі. Ніяк не міг позбутися думок, закинутих у голову Костею. А що, як Шпрот має рацію? Чи варто давати людям свободу, коли знаєш, що це на лихо? І чи взагалі одиничне рішення здатне що-небудь змінити?

* * *

Я випив удвічі більше, ніж зазвичай, через що сунув до метро, злегка погойдуючись. Удалині гримів грім, ніздрі лоскотали терпкі запахи вечірнього міста, щоправда, у перенасиченій алкоголем голові нестерпний сморід вихлопних газів чомусь обертався на пахощі соснових гілок, нагрітих уранішнім сонцем, — запах, який я не відчував уже, здавалося, сто років.

Поки дістався додому, майже протверезів. Зайшовши до квартири, побачив, що на інформаційній панелі у вітальні блимає повідомлення про пропущений skype-дзвінок. Я зачинив двері, перевірив герметизацію вікон, увімкнув оксигенатор. Скинувши взуття, кілька хвилин просто лежав на дивані, після чого провів пальцем по дзеркальній поверхні інфопанелі. Як я й думав, телефонував мій малий із Китаю.

Я зиркнув на себе в дзеркало — почервонілі білки, розчаровано опущені кутики очей, скусана нижня губа — і загалом такий вираз, наче щойно побачив примару, та все ж вирішив передзвонити. Андрій не так часто телефонував, можливо, щось сталося. Тільки після того, як пролунали гудки і Skype почав встановлювати з’єднання, я раптом подумав, що Андрію цього року виповнилось дев’ятнадцять — стільки ж, скільки Еландону Шеарду, Канцлеру народжених на Марсі.

— Па, привіт!

Судячи з того, як радісно світилися його очі, нічого паскудного не трапилося. Якась частина мене, котра дивом не перегоріла внаслідок подій божевільного дня й поки що не втратила здатність виявляти емоції, полегшено зітхнула. Хоча б щось добре за день.

Я напнувся і якомога бадьоріше випалив:

— Привіт, чемпіоне! Як справи?

Не потрібно особливих аналітичних здібностей, щоби відняти два числа, збагнути, що Андрій Чумак з’явився на світ, коли мені ледве виповнилося вісімнадцять, і припустити, що він був незапланованою дитиною. Загалом так і є. Його матір звали Мартою, а познайомилися ми наступного дня після мого випускного в школі. Марта була на сім років старшою і на той час зустрічалася з однокласником. Я з першого погляду запав на неї — не один я, якщо бути чесним, половина класу пускала слинки на її декольте, — але тільки я тієї ночі наважився запросити її на побачення. І з наступного ранку Марта Курасова зустрічалася зі мною. Восени 2036-го, коли почалося навчання в медичному університеті, я з’їхав до неї на квартиру. Марта вже тоді потроху діставала й напружувала мене, але я не хотів жити з батьком, а в гуртожиток київських не пускали. Через кілька тижнів після переїзду — після чергової божевільної сварки — ми зачали Андрія.

Попервах Марта здавалася мені веселою, енергійною й неймовірно життєрадісною — напевно, коли тобі сімнадцять, такими здаються всі жінки, готові вдовольняти тебе в ліжку, — однак не пройшло й півроку, як полуда спала з очей і я усвідомив, що її веселість часто межує з безпричинною істерикою, енергійність є проявом неврівноваженості, а життєрадісність поволі виливається в патологічну тягу до розваг і безвідповідальність. Ні я, ні Марта не були готовими до дорослого життя. Усвідомлення цього було ще болючішим через те, що до народження Андрія лишалися лічені місяці. Я почувався кретином, який сам себе загнав у пастку, з якої немає виходу.

Марта ніколи не розповідала про своїх батьків. Я їх не бачив, не бачив їхніх фотографій, навіть імен від неї не чув. А коли розпитував, Марта казала, що зростала з бабцею та дідом, а потім переключалася на прабабцю Гафію. Та Гафія для мене була чимось на кшталт єдинорога — напівміфічне створіння, що поєднало в собі всі можливі та неможливі чесноти. Єдине, що я знав напевно: Гафія тривалий час жила у Франції, повернулася в Україну після розпаду Радянського Союзу і відразу взялася вчити сім’ю як жити.

Марта обожнювала її. Носила з собою фотографію (і це у ХХІ столітті!), безперестану згадувала: Гафія те, Гафія се. Якось я спитав: «Ти хоч бачила ту Гафію вживу?» Марта чесно сказала, що не бачила, бо народилася після її смерті, але потім запекло додала: «Ти не розумієш, вона була крутою. Усе моє дитинство всі мої рідні — усі, яких знала! — тільки про неї й говорили. Гафія вже тоді, у ту затуркану епоху, була крутою, і я хочу бути як вона».

2040-го, коли Андрію було три, її крутість мене задовбала і ми розлучилися. Марта спершу забрала Андрія собі, але скоро знайшла багатого китайця й виїхала до Тайваню, покинувши трирічного малюка на мене. Востаннє я отримував від неї звістку три роки тому — на день народження сина. Відтоді ні я, ні Андрій більше про неї не чули. Того ж 2040-го я повернувся до батька, який фактично до самої своєї смерті 2047-го виховував малого. Рік