Читати книгу - "Ловець снів"

Маккарті, ляпнулася на груди Бобра. Вона пахла, як гази Маккарті: важкий запах мастила, ефіру та метану. Нижня частина її тіла, м’язиста нагайка, обвилася навколо Бобрового пояса. Голова тварюки метнулася вперед, зуби зімкнулися на носі Бобра.

З криком, молотячи по тварюці кулаками, Бобер повалився на унітаз. І сидіння, і коло над ним злетіли до бачка, коли тварюка вибиралася. Кришка залишилася стояти, але коло впало назад. Бобер приземлився на нього, зламав його і провалився задом в унітаз, поки тхороподібна істота, обвившись навколо його грудей, жувала його обличчя.

— Бобре! Бобре, що…

Бобер відчув, що істота застигла — буквально застигла, як затверділий член. Щупальце дужче стислося на грудях, потім хватка послабшала. Чорноока ідіотична морда швидко повернулася на звук голосу Джонсі, і Бобер крізь кривавий туман побачив старого друга. Джонсі, роззявивши рота, стояв біля дверей із рулоном ізоляційної стрічки в опущеній руці («Тепер вона не знадобиться», — промайнуло в голові Бобра). Джонсі, абсолютно беззахисний від жаху. Наступна здобич істоти.

— Джонсі, тікай! — закричав Бобер мокрим голосом крізь повний рот крові. Він відчув, що істота готується до стрибка, і оповив руками її пульсуюче тіло, як коханку. — Тікай! Зачини двері! С… — Він хотів сказати: «Спали! Замкни її тут, замкни мене з нею тут, і спали, спали її живцем, я сидітиму дупою в, суко, унітазі, притискаючи цю тварюку до себе, і, якщо, помираючи, я відчую запах її паленого м’яса, я помру щасливим». Але істота виривалася надто сильно, а бісів Джонсі все стояв, як бовдур, зі своєю ізоляцією в руці і роззявленим ротом, і виглядав точно як Даддітс: тупий, мов пень, без жодної надії на покращення. Потім тварюка знову повернулася до Бобра, безвухе й безносе стовщення відвелося назад, і, перш ніж голова метнулася вперед і світ вибухнув востаннє, Бобер устиг подумати: «Ці зубочистки, чорт, мама завжди казала…»

Далі вибух червоного, квітуча чорнильна темрява, і звідкись іздалеку звук його власного крику, останнього.

9

Джонсі побачив Бобра, який сидів в унітазі з чимось схожим на гігантського золотаво-червоного хробака на грудях. Джонсі покликав, і істота повернулася до нього. Голови як такої в неї не було, лише чорні акулячі очі та повний зубів рот. Ці зуби щось тримали, це не могло бути шматком відірваного носа Бобра Кларендона, але, цілком імовірно, ним і було.

«Біжи! — подумки гукнув він собі і потім: — Рятуй його! Рятуй Бобра!»

Обидва протилежні накази мали однакову силу, і в результаті він лишився на місці, відчуваючи, що важить тисячу фунтів. Тварюка в руках Бобра видавала звук, якийсь божевільний вереск із цвіріньканням, і він усвердлювався в мозок і примушував згадати щось із далекого минулого, ось тільки Джонсі не розумів що.

Потім Бобер, лишаючись у своїй позі в унітазі, закричав, щоб він ішов і зачинив двері. Істота знову повернулася до нього, ніби згадавши про незакінчену справу, і цього разу Бобер позбувся очей. Бобер кричав, звивався, намагався триматися, поки тварюка верещала й кусалась, обвиваючи хвостом (чи що це було) його торс, витягаючи його сорочку з-під комбінезона і добираючись до його голої шкіри. Ноги Бобра смикалися по кахлях, підбори черевиків розбризкували криваву воду, тінь металася по стіні, і мохоподібний поріст тепер був усюди, він ріс так офігенно швидко …

Джонсі побачив, як Бобер сіпнувся востаннє, побачив, як створіння відпустило його й відскочило, коли він скотився з унітаза, звалившись верхньою частиною тіла у ванну зверху на Маккарті, старого містера Ось-Стою-Під-Дверима-І-Стукаю. Істота впала на підлогу, жваво крутнулася — чорт, яке воно швидке! — і рушила до Джонсі. Він відсахнувся й зачинив двері туалету якраз перед тим, як істота вдарила в них із тим самим глухим звуком, з яким билась об кришку унітаза. Удар був таким потужним, що двері здригнулись. У смузі світла під дверима заметалася тінь істоти, яка неспокійно сновигала по кахлях, потім вона знову вдарила у двері. Першою думкою Джонсі було збігати по стілець, щоб підперти двері. Фігова ідея, як кажуть його діти. Довбаний ідіотизм — двері ж бо відчинялися в туалет, а не з нього. Тут важило інше: чи розуміє істота принцип дії дверної ручки і чи може до неї дістатися.

Потім, ніби істота прочитала його думки — а хто сказав, що вона цього не вміє? — за дверима почувся шурхіт, Джонсі відчув, що ручка намагається повернутись. Чим би не була ця тварюка, силу вона мала неймовірну. Джонсі втримував ручку правою рукою, тепер узявся й лівою. Була одна страшна мить, коли Джонсі, відчуваючи, що тиск на ручку посилюється, вирішив, що не втримає двері і двома руками. У паніці він мало не дав драпака.

Зупинився лише тому, що згадав, як швидко воно рухається. «Воно мене наздожене на середині кімнати, — подумав він, підсвідомо жалкуючи, що кімната така велика. — Наздожене, підніметься по моїх ногах і…»

Джонсі з подвоєною силою взявся за ручку. На передпліччях і шиї канатами проступили вени, губи розтяглись, оголивши зуби. Стегно теж заболіло. Кляте стегно. Якби він і спробував бігти, стегно сповільнило б його ще більше — дякувати відставному професору, сука довбана, якому взагалі не можна було за кермо сідати, величезна подяка професорові, — а якщо він не зможе ні втримати двері, ні втекти, що тоді?

Те саме, що трапилося з Бобром, зрозуміло. Ніс Бобра застряг у цієї тварюки в зубах, як шматок шашлику.

Застогнавши від напруження, Джонсі міцніше вчепився в дверну ручку. На мить ручка смикнулася ще сильніше, потім тиск на неї припинився. За тонкими дерев’яними дверима сердито завивала тварюка. Джонсі відчув запах ефіру та пускової рідини.

Як вона там трималася? Кінцівок у неї не було, принаймні видимих збоку, тільки червонуватий хвіст, то як же…

Він почув з іншого боку дверей тихе потріскування деревини, прямо навпроти його голови, і зрозумів. Воно трималося зубами. Ця ідея сповнила Джонсі несвідомого жаху. Ця тварюка сиділа в Маккарті, він був у цьому абсолютно впевнений. Там вона росла, як гігантський ціп’як у фільмі жахів. Як ракова пухлина, тільки з зубами. І коли виросла, коли стала спроможною на те, чого прагнула, можна сказати, прогризла собі вихід.

— Ні, Господи, ні, — тремтливим голосом, майже ниючи, промовив Джонсі.

Ручка на двері намагалася провернутися в інший бік. Джонсі уявив, як воно на іншому боці вгризлося в деревину, немов зубата п’явка, єдине щупальце обвиває ручку петлею шибениці і тягне…