Читати книгу - "Чорний Загін"

я був змушений лікувати ранених, а навколо мене люди вбивали один одного.

Ворон подав сигнал зупинитися. Я кивнув. Я теж почув фиркання коня. Ворон жестом показав, щоб я не рухався. Пригнувшись, він потихеньку пішов наліво і зник за деревом в п’ятнадцяти метрах від мене.

За хвилину він з’явився знову, поманив мене. Я приєднався до нього. Він повів мене до місця, звідки було видно галявину. Там знаходилися Кульгавий і його кінь.

Поляна мала десь двадцять метрів в довжину і п'ятнадцять в ширину. Посередині лежали безладно розкидані кам’яні брили. Кульгавий сидів на одному поваленому камені, спершись на другий. Здавалося, що він спить. Один куток галявини займав стовбур поваленого гіганта. Дерево впало недавно. Воно ще навіть не встигло висохнути.

Ворон поплескав мене по руці. Показав пальцем. Він мав намір змінити місце.

Мені не дуже хотілося рухатися тепер, коли Кульгавий був в полі зору. З кожним нашим кроком існував ризик попередити Поневоленого про небезпеку. Проте Ворон мав рацію. Сонце опускалося прямо перед нами. Чим довше ми будемо залишатися на місці, тим більше нам буде перешкоджати його світло. Зрештою, воно почне світити нам прямо в очі.

Ми рухалися з перебільшеною обережністю. Ще б пак. Одна помилка і нам гаплик. Коли Ворон оглянувся, я побачив піт в нього на скронях.

Він зупинився, вказав пальцем, посміхнувся. Я підкрався до нього. Він знов показав пальцем.

Попереду лежало ще одне повалене дерево. В нього було десь півтора метра в діаметрі. Здавалося, воно ідеально підходило для нашої засідки. Достатньо велике, щоб заховатися за ним і достатньо низьке, щоб стріляти через нього. Ми знайшли місце, з якого без перешкод можна було поцілити в саму середину галявини.

Освітлення теж було добре. Кілька сонячних променів пробивалося крізь крони дерев і освітлювало більшість галявини. В повітрі висів делікатний серпанок, мабуть, пилок, завдяки якому промені світла чітко виділялися. Кілька хвилин я вивчав поляну, намагаючись закарбувати її в своїй пам’яті. Тоді всівся за колодою і почав вдавати, що я камінь. Ворон став на чатах.

Здається, минуло кілька тижнів перш, ніж щось трапилося.

Ворон поплескав мене по плечу. Я підвів погляд. Він двома пальцями зобразив ходьбу. Кульгавий прокинувся і збуджено ходив по галявині. Я обережно встав і виглянув.

Кульгавий кілька разів обійшов навколо купи каменів, тягнучи хвору ногу, тоді знову сів. Він підняв гілочку і поламав її на дрібні частинки, кидаючи кожну в мішень, яку бачив тільки він. Коли гілочка закінчилася, він набрав повну жменю маленьких шишок і почав ліниво їх кидати. Уособлення людини, що вбиває час.

Цікаво, чому він приїхав на коні? В разі потреби, він міг пересуватися доволі швидко. Може тому, що був близько? Після цієї думки я почав переживати, що зараз з’являться його солдати.

Він знову встав і почав бродити галявиною, збираючи шишки й кидаючи їх у повалене велетенське дерево на краю поляни. Хай йому дідько, як я шкодував, що ми не можемо прикінчити його негайно і забути про все.

Скакун Кульгавого різко підняв голову і заіржав. Ворон і я опустилися на землю, сховавшись серед тіней і голок під нашим стовбуром. Від поляни виходила нервова напруга.

За мить я почув хрускіт голок під копитами. Я затамував подих. Куточком ока зауважив, як білий кінь мигнув серед дерев. Шепіт? Невже вона зауважить нас?

Так і ні. Дякувати всім богам, які тільки існують, так і ні. Вона проїхала в п’ятнадцяти метрах і не побачила нас.

Кульгавий щось вигукнув. Вона відповіла співочим голосом, що аж ніяк не пасував до широкої в плечах, загартованої та непоказної жінки, яка проїхала повз нас. В неї був голос розкішної сімнадцятирічної дівчини, та виглядала вона на сорокап’ятирічну жінку, що вже тричі об’їхала навколо світу.

Ворон легенько штовхнув мене.

Я встав зі швидкістю, з якою розпускається квітка, побоюючись, щоб вони не почули, як хрустять мої суглоби. Ми виглянули з-над поваленого дерева. Шепіт злізла з коня і взяла руку Кульгавого в обидві свої.

Момент був просто ідеальний. Ми знаходилися в тіні, а вони завмерли в промені сонячного світла. Навколо них іскрився золотий пилок. І вони перешкоджали один одному, тримаючись за руки.

Зараз або ніколи. Ми обоє знали це, обоє натягнули луки. Ми обоє стискали в руці з луком додаткові стріли, готові накласти їх на тятиву.

-- Давай! – скомандував Ворон.

Хвилювання не давало про себе знати, поки стріла не вилетіла з лука. Тоді мене кинуло в холодний піт.

Стріла Ворона прошила Кульгавого під лівим плечем. Поневолений писнув, мов щур, на якого наступили. Він вигнувся вбік від Шепіт.

Моя стріла поцілила Шепіт в скроню. На ній був шкіряний шолом, та я не сумнівався, що удар звалить її з ніг. Вона впала в протилежний від Кульгавого бік.

Ворон випустив другу стрілу. Я свій постріл запоров. Кинув лук і перескочив через стовбур. Повз мене просвистіла третя стріла Ворона.

Коли я підбіг до Шепіт, вона вже піднялася на коліна. Я дав їй копняка в голову, повернувся до Кульгавого. Всі постріли Ворона потрапили в ціль, проте навіть особлива стріла Ловця не поставила крапку в історії Кульгавого. З його горлянки фонтаном била кров, та він все одно намагався прохрипіти якесь закляття. Я і йому дав копняка.

Ворон вже був поряд зі мною. Я крутнувся до Шепіт.

Сука цілковито виправдовувала свою репутацію грізного воїна. Попри слабість, вона намагалася встати, намагалася витягнути меч, намагалася промовити закляття. Я ще раз тріснув її по макітрі, відкинув меч.

-- В мене немає мотузки, -- сказав я глибоко вдихнувши. – Ти взяв якусь мотузку, Ворон?

-- Ні, -- він просто стояв, втупивши погляд в Кульгавого. Поношена шкіряна маска Поневоленого зсунулася набік. Він намагався поправити її, щоб побачити, хто ми такі.

-- То як в біса я маю