Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

Відлуння:

— Е! Е! Е!

У руїнах. У кістяках будинків:

— Ге! Ге! Ге!

Через прольоти, через бантини, через посипану цеглу та велетенські сланці блоків.

— Ге! Ге! Ге!

Під червоно-чорним небом. Через перехрестя, під випаленими вічницями світлофорів. Через великі не засаджені грядки, атракціони жахів, через усе те, що тут називається день.

Я не хотіла б побачити ніч. Її червонясте світіння. Без зірок, Знати, що жоден ліхтар уже ніколи не засвітиться.

— Ге-е-еййй!!!

Небо червоне. Шарлато-вогненні та вугільно-чорні хмари. Випалено-жовтий колір Міста.

Клаптик асфальту. Ніби згадка. З уривком розмежувальної смуги, з літерою «П», єдиною, що залишилася від розплавленого «СТОП».

Знак «Нерегульований перехід» і скелет, що продирається крізь руйновище.

— Якщо не оживлені мертвяки, то хто?

Кафедральна площа. Руїни собору, розвалені будинки довкола. Закляклі в повітрі рисові зерна. Закляклий у повітрі попіл горілих пташок. Обпалена шкіра кам’яної статуї.

— Еге-гей!!!

Канал між двома рядами будинків. Спалена вода. Сухе дно. Обривність поїздів, що виходять до нього. Ступиш крок — упадеш на каміння. На чорне безформне сміття. На закам’янілий мул.

Ніби залите пемзою дно.

Завалений міст. Стрибок від нерівного краю на сухі плити надбережжя. Що не крок — похрускування перепаленого каміння. Немов сухе печиво. Що не крок — то хрускіт, курява та глибокий слід.

— Хіба хтось залишився?

Курява, що пудрою зависла у повітрі, завислі краплинки лаку для волосся, червоні блискітки подрібнених вибухом нігтів.

— Хоч хтось?

Скляні скалки в повітрі. Вітрина, а в ній — колись яскраві літери «А», «Є», «К», «Ф». Так само, як першої миті в час вибуху. Згорілі обруси, згоріла кавоварка, застиглий кам’яною хмарою сигаретний дим.

— Ну, бодай хтось.

Тільки б не побачити порожнього візка. Тільки б не побачити того, що залишилось від іграшкових будиночків малят, котрі народилися напередодні Вибуху.

Ще один пам’ятник.

— Хто ти?

— Хіба це має значення?

— Я шукаю…

— Тут нікого нема.

Пам’ятник у Місті, від якого нічого не лишилося. Тільки гори випалено-жовтого каміння. Куди не глянь. На всіх дванадцяти вулицях, що розходяться від нього.

Я йшла цими вулицями. Йшла й тими, до яких вони повертали. І тими, де вони кінчалися. Я не знала назви жодної з них. Аж поки вийшла до пагорба.

— Невже це…

Поки спустилась на долину.

— Тут колись був…

Аж поки побачила…

— Це ж був мій дім!

— Квартирко! — кинулась я до неї.

Наверх! Наверх! Наверх!

— Квартирко!

Крізь порожнечі зниклих поверхів.

— Квартирко!

«Здрастуй, Крихітко»

— килимок на підлозі.

Слід кулі в стіні — ніби вхід у покинуте гніздо диких бджіл.

Двері.

— Почепимо табличку «Маленький Янгол»?

Відчинити її та побачити, що там…

— Квартирко…

Я стояла на краю найвищого руйновища. Я стояла біля дверей, за якими нічого не було. Я бачила все Місто. Нескінченний сад мертвого каміння. Три величезні прірви. Небо червоно-чорне. І темрява, що тужавіє на сході.

Тисячокілометровий труп Мого Міста. Тисячі кілометрів — а за ними починається ніч.

Ніч у мертвому місті.

Малесеньке багаття, таке маленьке, що ледь освітлює носки моїх черевиків. Дрібненькі гілочки, такі ж дрібні жмутки сухого моху. Щоб не бачити каменів, які почали ворушитися.

— А може, хтось уцілів під землею?

— Зараз подивимося.

Я оглянула десятки безколісних машин, шукаючи інструменти.

Як персонаж комп’ютерної гри: