Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

Розповідають про свої пригоди.

— Щасливий ти, Марку, — поляскує розхристаний Слободян по плечі старосту курсу Лопуха, тобто Кат-риногопояска.

— Чому щасливий? — не зрозумів Марко.

— Міг утратити двох кращих з кращих, сумлінних серед найсумлінніших студентів…

— Себто вас? Які ви кращі, які кращі? Що я скажу деканові? Де вас носило?

У Марка голос глухий, жалібний, наче в старої скрипки.

А хлопці регочуть.

— Вам хи-хи та ха-ха. Ви дохахакаєтесь, — це вже втрутився Гальопа. — Востаннє кажу!

На нього ніхто не зважив. Жартів все одно не розуміє.

Оточили хлопців:

— А що з вами сталося?

— «Некое страшное ожидание суда и ярость огня, готового пожрать противников», як у Новому завіті сказано. Тікали ми, аж гай шумів! — чи то брехав, чи правду казав Слободян, чухаючи розхристані груди.

— Був би з нас шашлик, дорогий Марку, а не відмінники навчання, і довелося б тобі збирати з курсу по карбованцю на вінки надгробні, якби не заячі наші нори, — підбріхував Розбишака.

— Прогульники ви! Що я декану скажу? — бідкався староста курсу.

— Лікуй мозоль, Марку, лікуй, — ще раз ляпнув його по плечі Слободян. — Декан у нас чудова людина. Він не зобидить…

Декан наш справді характерник. Кажуть, Юлій Цезар знав на прізвища всіх воїнів свого війська. Юлій Никифорович Пустовар не знає жодного студента. Його й прозвали — Юлій Але Не Цезар.

А сам лагідний, сумирний чоловік. Хоч часто й гримає, страхає — всі знають: зла не зробить. Не те, що Нудненький. А ще декан дещо неуважливий, як Коля Слободян. І такий же добрий, як Коля.

«Чудовий студент», «наш радянський студент», «відмінник навчання» — це його улюблені вирази.

Про нас, студентів-журналістів, кажуть на інших факультетах:

— Журналісти? Та вони такі, що й свого декана розчихвостять.

Що правда, то правда.

Грицько Розбишака видрукував оце в університетській багатотиражці гумореску і хоч би трохи заштрихував, щоб не так прозоро було видно, про кого в ній йдеться.

Ну й Грицько!

ХВОРОБА ВОЛОДІ ДУБКА Гумореска Грицька Розбишаки

Чим ближче під’їжджав Володя до Славгорода, тим сильніше гризло його сумління і в голові вимальовувались чорні контури незавидної перспективи.

«За це по голівці не погладять, — думав він. — Стипендію, мабуть, уже давно зняли. Ще й догану вліплять… Або… Ні, краще не думати про це «або», що буде — те й буде».

Грізно зустрів Володимира староста курсу:

— О, рекордсмен сачків! Марш до Никифора Юліановича з повиною!

Відчуваючи, як холодніють нутрощі, Володя переступив поріг кабінету декана, не наважуючись підвести винуваті очі.

— А! Сідайте, прошу вас. Ви в якій справі? — почувся приязний голос з-за дубового столу.

— Та я… — затнувся Володя.

— А… Це ви щойно одружилися! Дуже радий, дуже радий. Щиро, від душі вітаю.

— Та ні, мене…

— Ага! Ви про дипломну! Читав, читав. Дуже хороша дипломна і, я б сказав, досить-таки непогана дипломна: глибоке дослідження, серйозне й цікаве дослідження. Ми вже міркували: а чи не хотіли б ви в аспірантуру?

— Пробачте, Никифоре Юліановичу, я ще тільки на третьому курсі!

— А-а! Пам’ятаю, пам’ятаю. Як же! Ваше прізвище… Липовий. Ви чудово виступали на профспілковій конференції. Всі ваші зауваження ми обміркували і все взяли до уваги, так що не хвилюйтеся.

— Ні, я Дубко… Я пропустив півсеместра…

— Півсеместра? — чи то захоплено, чи то співчутливо вигукнув Никифор Юліанович і скоромовкою почав розпитувати: — Щось трапилось? З вами, чи, може, ваша мати вмерла? Я щиро, від усієї душі співчуваю. Але тримайтеся, товаришу Липовий.

— Моє прізвище Дубко…

— Так от, бадьоріться, товаришу Дубковий, бажаю вам усього найкращого. Можете йти.

«Пронесло!» — радісно подумав Володя, полегшено зітхнув і намірився вже виходити, як почув голос Никифора Юліановича:

— Стривайте-но! Хвилиночку, товаришу… е-е… Дубовий. Ви чомусь занепокоєні? Зітхаєте… Ага, так чим же ви хворієте?

Володя ніколи в житті не хворів. Хіба що в дитинстві свинкою. Тому це питання його спантеличило. Він напружено почав пригадувати назву хоч однієї хвороби. Даремно! В голові чомусь вертівся епізод з книги «Троє в одному човні», герой якої відшукував свої хвороби по медичній енциклопедії-Та з усіх приведених там назв запам’яталася тільки «родильна гарячка», яка обминула навіть цього злощасного героя. Тим більше вона тут була зовсім недоречною, як і свинка.

Від напружених думок на кремезній шиї студента здулися вени, а лоб укрився дрібними краплинами поту.

— Та ви не соромтесь, кажіть, прошу вас, — лагідно умовляв декан.

У Дубка пересохло в горлі, кров ударила в скроні, навівши бідолаху на рятівну ідею:

— У мене це, як його… Недокрів’я у мене, — сказав і низько схилив голову.

— Себто апластична анемія? — перепитав Никифір Юліанович. — А вигляд у вас ніби нічого, чудовий вигляд, загорілий вигляд…

— То від недуги, — промимрив Дубко.

— Так, так, — вів далі декан. — Вам треба лікуватися. Обов’язково треба лікуватися. Вам що, замало стипендії?..

— Та я… — почав було Дубко.

— Знаю, все знаю… Пишіть заяву в профбюро — дамо грошову допомогу. Аякже! Дамо.

І поки студент писав заяву, декан уголос міркував:

— Ай-яй-яй!.. Людина хворіє, а громадськість цього і не знає. І все через вашу скромність. Ні, тепер я сам візьмусь за це діло…

Декан викликав голову профспілки: