Читати книгу - "Quid est Veritas?"

вона вибирати? Вночі посилати свою невільницю до поганського сотника? До римлянина? За таку нечувану зраду ще не раз попросить вона милості й милосердя!..

Ніжна, як перла, але тверда, як адамант[250], Хеттура нітрохи не змінилася на обличчі. Була цілком спокійна, на все приготована.

Аж згадка про милосердя вивела її з рівноваги:

— Ти? Ти можеш розумітися на милосерді? — запитала з найвищим сарказмом. — І на коханні ще, може? Таж ти — готовий євнух! А з усіх людських почувань ти знаєш тільки злість, ненависть, помсту!.. Якщо ти йшов так по-свідомому проти безсумнівного, навіть і тобі, Месії, коли ви з Гананом говорили сам на сам, очі на очі, то чого ж можу сподіватися від тебе я?..

Опечений словом нечуваної зневаги та спантеличений незвичайними Хеттуриними відомостями, Єгонатан розгубився й не знайшов ані відповідного слова, ні відповідного руху… Зате остаточно погодився з вирішенням Каяфи. Таку дійсно найліпше продати, щоб не мати її при собі!

…………………

По трьох тижнях, коли Хеттура ходила вже не шкандибаючи, її продано в рабство.

Фінікійський работорговець за своє життя бачив чимало різноманітних невільниць. Однак до цього випадку ще ніколи йому не траплялося бачити, щоб молоде дівча, гарне, добре виховане, з різними здібностями, так радісно йшло на продаж…

— Підозріло! — міркував торговець.

І взяв спочатку «крам» на «евентуальний перепродаж»… Та вже другого дня дістав потрібні відомості. А що документи були в повному порядку, залюбки заплатив за дівчатко високу ціну.

І не програв. Бо не довелось везти нову невільницю аж до Риму. Вже другого дня за подвійну ціну продав її на місці.

Постійним Хеттуриним власником зробився один із найбагатших міських радників, Йосиф з Ариматеї…

— Не бійся, дитино, — говорив їй потиху. — Завтра визволю тебе перед претором і будеш знову вільною…

Коли ж були вже дома, ще додав:

— На якийсь час учням Ісусовим треба сховатися перед переслідуванням… А що ти так сміливо намагалася послужити Раббі, то хто ж ліпше за тебе попереджатиме його учнів? Посилатиму тебе до них сказати: «Тікайте! Сховайтесь!» Було б ліпше, коли б ти не жила в мене… Хліба, м’яса й одежі для тебе в домі моїм не забракне!.. І співу твого радо б я послухав, як занадто схилить мене до земного пороху земна журба… Але ж не треба давати причини до підозрінь! У кого з приятелів Раббі могла б ти непомітно жити?

— Пане мій! Якщо тобі однаково, подаруй мене, як рабиню, Маріам з Магдали! Будь певен: її накази, як і твої, Хеттура виконає справно…

І з прегарних очей, з яких ніколи не могла витиснути сліз ані терпкість доброчинної байдужості, ані глуха й німа самітність, що її зазнала дитина-сирота, полилися теплі сльози…

Тверде й непоступливе серце тануло, мов сніг під подихом теплого вітру… Світ видався Хеттурі гарним і надійним, затягненим кришталевою запоною тих добрих сліз, що змили образи й біль…

Схилилася перед Йосифом, схрестивши на грудях руки, як справжня невільниця:

— Хай кволість моя, предобрий пане, буде тобі за подорожню палицю на шляху життя, коли побачиш, що я терпеливо зношу всі труди… Служитиму в пам’ять Раббі — до смерті!

VIII. ТАЄМНИЧА РАНА

Минули голгофські дні, дні суду й смерті… Погасили будні й екстатичний вир днів воскресіння… До Єрусалима помалу вертався спокій.

Але з Пилатового палацу він зник. І виглядало так, що вже більше туди не повернеться він ніколи.

Завжди ясна духом, незмінна й поважна Прокула занедужала на дивну недугу. Впала та недуга на прокураторову дружину, як чари, саме в останній день суду над Галилейським Раббі.

Почалося тієї ночі з четвертого на п’ятий день септими.

Прокулі марилося, що йде вона рівним, але дивним якимсь шляхом під міцними предовгими склепіннями. Вони просторі й такі певні, як фортеця.

Прокула добре знає: тут ніхто й ніщо не може їй загрожувати. Знає також, що той шлях, яким вона йде, провадить її безпомилково й цілком певно до «спокою між двома блакитями…»

Ці не зовсім зрозумілі або ж, певніш, цілком незрозумілі слова звучать у її душі, немов слова оракула, вимовлені невідомо ким. Може, долею?.. І в них — не сама таємнича загадка, але й тривога.

Бо коли Прокула намагається збагнути їхній сенс, їй уявляється, що «між двома блакитями» можлива тільки повна самітність, той стан блаженних, якого на полях Елізіуму[251] зазнають тіні усправедливлених, неосуджених померлих…

Самітність тіні. Самітність мерця. Без сподівань, без надій на зміну. Але й без туги, без болісті й суму. Може, це вона бачить духовим своїм зором кінець власного життєвого шляху?

І Прокулі робиться так тужно й порожньо на серці, немов уже дійсно скінчилося її життя… але ще не прийшла смерть…

Щоправда, цей стан без гострої муки. Але й без тіні радості… Навіть без утіхи, що її дає приязнь інших, чужих людей…

Вернутись? Це неможливо! Вона мусить іти вперед! Туди, де он, у далині, розгоряється червона заграва… Звідти ледве долітають уривчасті звуки…

Вони стають щораз виразніші, стають подібні до звуків від ударів бича по живому тілі… І з кожним Прокулиним кроком звуки посилюються. Бо Прокула до них наближається… Але ж вона не хоче йти туди! Навіщо, коли вона не зможе припинити це бичування?

Прокула не хоче жодної болісті! Ані своєї, ані чужої. Тому й вибрала вона, щоб керувала всім її життям, науку стоїків. Бо ця наука звільняє від страждань…

Але немов непереборна сила несе матрону вперед…

Так,