Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Син тіні, Олесь Ульяненко

Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

147
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 66
Перейти на сторінку:
сонці, як грають під ніжним жиром її м'язи, а широка смужка найприродніших у світі екскрементів, сходячи клубочками пари, тече до Національної бібліотеки, а вона, курвисько, поправляє сукню, кидає на мене лукавим жовтим оком: «Ось так… Ходім, а то застуджуся, нічим буде заробляти гроші. Ха-ха-ха!» Все для мене закінчилося; іноді людина говорить, що все стало на свої місця, набрало первісної форми, подальшого існування, але я сказав точно, тут нічого не лишилося: вона перехитрувала мене, а я міг зігріти її своєю ніжністю; я навіть не полишав надії в метро, коли вона ахнула, простягаючи руки до перекупок, які торгували квітами, її вразила різноманітність, їй вдарили в голову запахи, і очі горіли дивним блиском, таким, як тоді, коли жінка справді хоче тобі віддатися: погляд байдужіє, переноситься кудись в розкоші її світу; а потім, трохи пізніше, в метро, вона закричала, дивлячись на мармур, що відбивав червоні знаки, цифри лічильника, і все набирало вигляду крові. Тоді вона змарніла, упала мені на плече й спала до самої зупинки, аж коли нас підібрали блохівські охоронці.

Тому-то я зараз і згадую все, навіть більше, ніж усе, бо бачу, як вона мечеться коридором і кімнатою, чекаючи на Блоха, але більше заглянути їй кортить у невідомість, вся віддана вітрові порухів, вкинута в пекло чужих думок і загадок: Блох починав брати чуже і своє життя, але вже без Лізки і, напевне, без мене, але у мене досить розуму, щоб дограти останнє, що я вмію. Я знову просто підкупився ілюзією, але напевне вже знаю: ілюзія щезла. Я бачив кінець. Тому жінки всі неповноцінні. Прийде час, і я буду назавжди позбавлений задоволення роздирати власні рани, я буду позбавлений пристрасті, як євнух яєць, я байдуже поглинатиму плоди для когось райської насолоди.

Вона стояла з таким виглядом, як біля Національної бібліотеки. Я роз'ясняв Пилиповичу, порозкладавши сегменти, кольорові сегменти тої фотокартки, дороговкази його інтимного життя. Він завченим жестом хотів ухопитися за серце. Секретарка у тому кутку розпачливо зойкнула, але нічого не лишилося їй, як відчиняти сейф, витягати слоїка з ліками, а з Пилиповичем трапився початком невеликий припадок, затим пролунали кроки, ті кроки, що я ніколи в житті не сплутаю, якийсь дивно щирий сміх від людини, котру ти вже забув, як вона взагалі у житті виглядає. Крик: «Кловський! Кловський! Ти знову мене врятував…» — і Блох ввалив під супроводом охорони, на чолі з радником, який нюхав якусь гидку з вигляду квітку, а радість розпирала їх обох, а радше Блох вдавав; проте радник щиро розставив руки і кинувся обіймати Пилиповича. Вони обійнялися, секретарка охнула, сіла і збуджено завовтузилася на стільці.

За давнім звичаєм вони довго пили. Потім Пилиповичу і раднику, що кинулися стрибати, ригати, мов віслюки, нарізати гопака, закортіло проституток; вони декламували велетенські віршовані послання один одному, намагаючись якось закинути своє черево на розкарячену оголену двадцятилітню діваху, що, зачувши слово «проститутка», чомусь стала перебирати на свою особу, але радник залив початком одній, затим іншій вина в горлянку, і вони заспокоїлися, обійнялися та й поснули. Віщі сни маленьких кассандр, — завтра вони підуть підкоряти свій кишеньковий, нікчемний світ, без жаданого затишку. Лізка сиділа осторонь, зрідка вставала, повзаючи ліниво у широких сизих полотнищах диму, серед купи голих аспіранток, з голими спинами, кругленькими сідничками, і вона їх копала ногами, шиплячи крізь зуби, а радше вишкіряючись на свою несправедливо складену буцімто долю, але вона зараз найменше думала про щось суттєве; вона, як кожна сучка, відчувала втрату, і вона нюшила, інстинктивно шукаючи своїм чуттям те, що давно пішло. Американець вже забувся вві сні, дрімав голий, з одвислим черевком, з якоюсь студенткою, і дуже розсмішив повійок, які ввалилися не знати чого, вносячи мороз, запах дорогих справжніх парфумів, тхнули квітами. Вони дріботіли оббльованою підлогою, скандуючи якісь гасла, дуже вродливі. І Лізка стояла посередині, припавши на ліву ногу: зламався каблук. Блох тільки світонув оком і пройшов через купи розпарених тіл, голосно хряцнув дверима. Лізка кволо, наче спросоння, пішла за ним.

Я побачив, як американець підводить голову, — інстинкт самозбереження притаманний і високорозвиненим націям, американцю закортіло глянути крізь видуте бюрове скло на залишки своєї ілюзорної долі. Тут не існувало звуків, і там не існувало звуків, як не існувало тіні. Блох стояв, розхристаний, у білій сорочці, весь усміхнений, на всі тридцять два порцелянових зуби, і телефонував, бавлячись гранчастою склянкою з червоним як кров вином, він спокійно договорив, потім перевернув догори дном склянку і вихлюпнув вино на підлогу. Як воно розбризкалося, як розірвало густим малиновим вибухом незайняту стерильність кімнати, нам не було видно. Вгадувалося, що десь там, на кінці дроту, захлиналася від неймовірного щастя його дружина. Вона вміє готувати млинчики, заварювати чай, штопати шкарпетки і вести господарство, забалакувати і розважати гостей.

Блох потім подивився на Лізку, що кам'яніла десь на підвіконні, наче школярка, що нашкодила. Мені видно тільки тугу уперту його потилицю. Він наблизив до неї своє обличчя. І в цьому обличчі світонуло щось звірине, воно поєднувалося з її рисами, але якось розмито, далеко, але здебільше проступало у неї: краєчки уст, що несподівано опустилися, зів'яли на наших очах, несподівано витягнулися, а лінія рота випрямилася стрілою, очі налилися густою лихоманковою бовтанкою, і голова зовсім по-жіночому, як я жодного разу не бачив, відкинулася назад, і зараз це була пара звірів, двійко тварюк, що ніяк не розуміли, що таке в цьому світі з ними трапилося. І його дужі руки здерли з неї сукню, гнучкі пальці шматували комбінацію, а голова завмирала, фіксуючись в одному положенні, холодний, без тривог, без тіні погляд мирно ковзав, летів у якусь пустку, але невпинно фіксувався на шиї, що перегиналася і падала на його плече, відскакувала разом з темною голівкою, вся в оксамитовій тіні, й коли випливала, піддаючись його порухам, м'яким і ніжним, то з'являвся один лише її погляд, відсутній і у повному блаженстві, і вже її губи пощипували кінчик його вуха, а гострий язик облизував жилаву шию Блоха.

Похитуючись, я підійшов і потягнув за пластикову мотузку, закриваючи скло завісою. Я розумів, що цього разу вже переміг я, а не він, але йому перемога не потрібна. Проте це не пуста балачка: це був її кінець, щемливий, пекельний і страшний бабський кінець; якщо їй поталанить більше, то вона забуватиме про нього все життя. Я навіть усміхнувся до свого голомозого відображення в люстрі: приємно порозмовляти у душі з самим собою. Через десять хвилин вийшов

1 ... 52 53 54 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син тіні, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син тіні, Олесь Ульяненко"