Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

Блох, і ми пішли коридором. По ходу він починав роз'ясняти суть справи. З ним я дійсно забував про все, а думав тільки про роботу; від нього віяло каторжною працею і тим, що єднає людей: подібністю.

Надворі стовбичила охорона. Сніг падав рівно, скрізь лежав голубий полудень. Сніг падав спокійно. Навіть ніжно. Водії двох авто мирно спали. Охорона топталася на місці, а помолодше — бігала, гублячись у безлюдді велетенського двору, залитого бетоном. Нічого доброго не віщувало. Навіть балачки про добре не могло бути. Передчуття — така річ, що завжди спрацьовує або перед смертю, або за кілька кроків від клозету, коли ви вже навалили повні штани. Достоту, як наш перший радник. Я його завжди згадую. Передчуття — як займатися коханням перед тим, як тобі відріжуть яйця. Перспектива може усміхнутися всім. А що ліпше, то навряд чи нам дадуть вибирати. Принциповими бувають тільки педики або дрібні злодюжки. їм треба показувати принцип. Але не сторожу Бокіну, якому кожного дня треба вигризати кожен сантиметр свого існування. Водію авто можна вищирити зуби і на крутому віражі сказати щось отаке апокаліптичне, як і літуну. Але на землі їм доволі довго доводиться мовчати. Злість побудує вам життя, але тільки куди ви її направите, ту злість, і в яке життя. Між вірою в Будду і вірою в Христа немає ніякої різниці, принаймні тут, на землі, але вона відчуватиметься по смерті, коли вам покажуть, хто справді був вартий гри у цьому житті. Вірити мало. Треба знати, в що вірити.

Ми котили в монастирську пустинь. Нам світив ласий шматок роботи. Пустинь належала по праву якомусь бджільництву, з десятком-двома обслуги, а ще трохи музейним реліктам, що мешкали тут після двадцятого року і про монастир нічого не знали. Єдиним доказом, що підтверджував розміщення тут монастирського скиту, був фундамент. Але більшість говорила, що то німецькі казарми. Нам доволі довго довелося поморочитися, щоб довести: тут не було розташовано ні свиноферм, ні якихось скотарень, а монастир російського патріархату. Церква на чолі з батюшкою затято відмахувалася від монастирського скиту. Затим місцем закріпилася погана слава. Нашому народу тільки дай, щоб ославити, то за кілька хвилин вони вам зруйнують кілька республік. Це точно. Це в крові. Нарешті ми відкопали якогось документа, де точно підтверджувалася наявність якоїсь общини, і ми взялися до діла.

Нам треба було в короткий термін підвезти сюди купу російських офіцерів, що залишилися працювати в різних засекречених лабораторіях, де випробовувалася новітня психотропна зброя на хворих, на полонених, якщо такі були, на ідіотах, на божевільних. Прецеденту було предостатньо. Країна кишіла кретинами й ідіотами. Більшість з них співпрацювала зі спецслужбами, але після розпаду велетенського імперського корита, за відсутністю родичів з дубовими погонами, за відсутністю гарної дружини, за відсутністю розуму їм довелося скупо і бідно перебиватися з хліба на воду. В чарівніші, більш прекрасні дні вони зустрічалися разом, заснувавши спільноту офіцерів-монархістів. Декілька чоловік знали гімн, інший так, знічев'я, збирав вижовклі фотокартки Романових. Вони пили гірку, співали марші й пісні, били один одному писки, витягуючи один одного з-за пластикових столів на дуель, до бар'єра. Є така химерна риса у патріотизму: невідомо, де він закінчується і починається цирк. Усі офіцери, з блідими інтелігентними лицями, з бездоганною військовою виправкою, кивали гордо головами, чемно, але так, щоб усі навколо дами бачили їхню ввічливість, їхнє виховання, їхню непричетність до всього жлобства, але коли справа стосувалася грошей, вони говорили тихо, ніжно, навіть перелякано. Вони позичали гроші у прибиральниць у коричневих простих шкарпетках, штопаних довгими ночами, а не в дамочок у шовкових колготках французького виробництва, — доля має крутий норов, якщо ви бредете всупереч; іноді вони відпрацьовували свій борг натурою, десь у темному прикарабку, по-світськи затиснувши пальчиками ніздрі, коли десь попереду або під ними хропла від екстазу якась Дунька з забитого сумського села. Проте це був ще один привід нарізатися до синього, і вони уперто доводили за столиками свою шляхетність, ненавидячи уряд і державу, підспівуючи далекому і незрозумілому царському сімейству. Тримаючись за плечі, вони вставали і кричали, підспівували і верещали.

Коли я вперше побачив цих горластих кретинів, що рвали на грудях сорочки, то в мою нещасну голову завітали думки, що молодість захолола у цих людях, як в олігофренах дитинство, вони ніколи не знатимуть старості, бо їх ніколи не роз'їдали злидні, навіть теперішні їхні біди не що інше, як довга, нудна і марудна гра, яка затягнулася. І тому вони собі дозволяють бути справедливими, співпрацюючи з органами безпеки, заганяючи тисячі невідомих під лоботомічні операційні, електрошокові та інсулінові апарати. Вони ніколи не відчували смерті, причетності до неї, тому вона була для них абстрактним мильним варивом, у досить фешенебельному кориті, куди вони цокали ратицями, щоб іноді встромити свого інтелектуального писка, іноді вони торкалися теми смерті, десь в зеленому інтимі, розбалакуючи зі своїми напівкровними коханками, щоб ті пошвидше розставляли ноги у французьких колготках, — нічого робити, вічна молодість. їхні дружини, тлусті колишні шльондри, з узґанків облизувалися на молоденьких хлопчиків, що підпрацьовували у «Макдональдсі», в перерві між пранням і штопанням брудної білизни рятувальникам батьківщини. Вони теж свято вірили у білий прапор і Георгіївський хрест. Іноді до них заходив хтось із роду Романових чи новітній український король, і тоді небувала хвиля патріотизму підіймала утроє більше пивних кухлів.

Одного такого гожого дня нам напоумилося зловити сторожа Бокіна. Сторож Бокін шльондрався по Севастопольському бульвару в пошуках їжі, тепла і питва. Він помирав з голоду. Раніше він підглядав у вікна жіночих лазень, а дев'ятикласниці давали йому за гривню полапати: три гривні коштувало задоволення набагато більше і розкішніше, але дівчата були надто розумні, а тому нічого не вимагали. Колись ми торгували з арабами трубами, підкупивши директора заводу, спускаючи мідні труби високої якості як третього сорту або взагалі видаючи за брак, так ми вперше робили «дірки» на митниці, а далі розробляли тему заводів, що в скорому часі згодилася. На Чоколовці ми облаштували бутафорську контору, і нічого ліпшого не знайшлося, як поселити туди сторожа Бокіна, що на той час мешкав у фанерній буді біля критого ринку і сторожував хіба що приблудних собак. Він не дурний чоловік, утому сенсі, що навколо нього буяв розплідник кретинів. Бокін добряче з цього користувався, іноді ліплячи з себе протестантського проповідника. На якогось православного попа у нього не вистачило сміливості. Бокін навіть говорив, що щось таки там є, і шкірив гнилі пеньки конячих своїх зубів. Іноді він видавав себе