Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

троє говорили про гнітючий бар поруч з Гумбольдтом, власником якого був сивоволосий садівник. Джуліан по- дорослому обійняв Сашу, мов чоловік, що повернувся з шахт. Було важко уявити, що він може заподіяти зло собаці чи будь-кому ще. Саші було приємно бути поруч з ним. Вона була така жіночна і таємнича сьогодні зі мною увесь день, жодного натяку на розмову минулої ночі. Зев сказав щось, що змусило її сміятися, — це був милий, приглушений сміх. З прикритим ротом, неначе вона не хотіла показувати зуби.

Я планувала сходити в місто пообідати, залишити їх самих, але Джуліан помітив мене, коли я прямувала до дверей.

— Ну, ну, ну, — мовив він.

Вони всі повернулися, щоб глянути на мене.

— Я хочу піти в місто, — мовила я.

— Ви маєте поїсти з нами, — сказав Джуліан. Саша кивнула, ринувшись до нього. Досить скупо приділивши мені увагу, неначе я просто одна з пересічних знайомих її коханого.

— У нас повно їжі, — мовила вона.

Я відмовлялася, звично усміхаючись, проте, зрештою, зняла піджак. Вже почавши звикати до уваги.

…

Вони зупинилися, щоб прикупити продуктів по дорозі, коли поверталися з Гумбольдта: величезна заморожена піца, за знижкою придбаний яловичий фарш у пластиковому лотку.

— Бенкет, — сказав Зев. — Тут і білок, і кальцій. — Він витяг пляшечку з пігулками з кишені. — І овочі.

Він почав забивати косяк на столі. Цей процес потребував паперу як складової, і чималих зусиль для його конструювання. Зев глянув на свою роботу здаля, тоді добрав ще дрібку з пляшечки з-під пігулок, кімнатою поширився запах сирої трави.

Джуліан готував яловичий фарш на плитці, м’ясо втратило свій блиск. Він тицьнув у сиру котлету тупим ножем, проколов і понюхав. Делікатеси студентського гуртожитку. Саша поклала піцу до духовки, зірвавши поліетиленову плівку. Розклала паперові рушнички на кожен стілець, як міщанський прояв щоденної роботи, сервіруючи стіл до вечері. Зев пив пиво і дивився на Сашу зі вдоволеним презирством. Він не запалював косяк, проте крутив його пальцями з очевидним задоволенням.

Я чула, як він і Джуліан розмовляли про наркотики на рівні професіоналів, обмінюючись статистиками, неначе торговці облігаціями. Вирощені в теплиці чи просто неба. Порівнювали рівні ТГК залежно від походження. Це не мало нічого спільного із захопленням наркотиками в часи моєї юності.

Вирощування в горщиках поруч з розсадою помідорів, передавання одне одному в скляних банках. Можна дістати насінину із травки і посадити її самому, якщо тобі так хочеться. Скільки треба продати пакетиків марихуани, аби вистачило на бензин, щоб дістатися до міста. Було дивно чути про наркотики, переведені в числа, про пізнаваний товар замість таємничого порталу. Можливо, Зев і Джуліан обрали кращий спосіб, відтинаючи увесь одурманений ідеалізм.

— От дідько, — мовив Джуліан. На кухні запахло горілим крохмалем. — Чорт, чорт, чорт. Він відчинив духовку і витягнув піцу голими руками. Лаявся, кинувши її на стійку. Піца була чорна і диміла.

— Чувак, — мовив Зев, — а була непоганою. Дорога була.

Саша шаленіла. Вона поспішила почитати інформацію на задній частині коробки.

— Розігріти до сорока п’яти градусів, — уголос прочитала вона. — Я так і зробила. Не розумію.

— На скільки часу ти її поставила? — запитав Зев.

Саша перевела погляд на годинник.

— Годинник стоїть, ідіотко, — сказав Джуліан. Він схопив коробку і встромив у відро для сміття. Здавалось, Саша от-от заплаче. — На скількись, — мовив він з відразою, збираючи згорілу сирну оболонку, начисто витираючи пальці. Я подумала про професорського собаку. Бідна тваринка, кульгаючи, рухалася по колу. Отрута проникала до венозної системи. А ще те, про що Саша, мабуть, не розповідала мені.

— Я ще можу дещо зробити, — сказала я. — У шафці є трохи макаронів.

Я намагалася вловити погляд Саші. Бажала передати їй певне поєднання тривоги і співчуття. Але Саша була недосяжна, вона картала себе за свій промах. У кімнаті стало тихо. Зев метушливо крутив косяк між пальцями, чекаючи, аби подивитися, що буде далі.

— Думаю, тут достатньо яловичини, — зрештою сказав Джуліан, його гнів розвіявся.

Він потер Сашу по спині, як на мене, то надто грубо, проте, здавалось, їй подобалося, повернуло її до життя. Коли він її поцілував, вона заплющила очі.

Ми випили пляшку Денового вина під час вечері, щілини між зубами Джуліана вкрилися нальотом. Після того ми пили пиво. Алкоголь відчувався в наших подихах. Я не знала, котра була година. Вікна чорні, на даху шумів вітер. Саша ретельно на купку збирала мокрі шматочки етикетки від пляшки з-під вина. Я відчувала, що вона поглядала на мене час від часу, рука Джуліана масажувала її потилицю.

Зев і він увесь час тараторили під час вечері, ми з Сашею принишкли. Це було мовчання, знайоме з підліткового віку: та і не варто було переривати союз Зева і Джуліана. Було простіше дивитися на них, дивитися на Сашу, яка діяла так, неначе їй було достатньо того, що вона просто сиділа там.

— Бо ти добрий тип, — продовжував Зев. — Ти добрий хлопець, Джуліане, ось чому я не змушую тебе заплатити мені авансом. Знаєш, я, мабуть, зроблю так з МакГінлі, Семом, усіма тими недоумками.

Вони всі троє були п’яні і, можливо, я теж. Стеля пожовкла від диму. Ми ділилися товстим косяком, на Зева опустилася сексуальна слабкість. Він задоволено, розслаблено примружився. Саша ще більше занурилась у себе, проте розстібнула блискавку на спортивній кофті. На її темній грудній клітці перетиналися невиразні вени. Її очі були більше нафарбовані, ніж раніше: я не розуміла, коли вона підфарбувалася.

Я підвелася, коли ми закінчили їсти.

— Мені ще треба дещо зробити, — сказала я.

Вони зробили кілька млявих спроб змусити мене залишитися, проте я відмахнулася. Я зачинила двері до спальні, однак розмова частково доносилася.

— Я поважаю тебе, — Джуліан говорив Зеву. — І завжди поважав, чувак, ще з того часу, як Скарлет сказала щось на кшталт: «Ти маєш зустрітися з цим хлопцем». — Показував надмірний захват, прагнення сп’янілої людини до оптимістичного викладу.

Зев відповів, і знову відновився їх звичний потік. Саша мовчала.

Коли я згодом зайшла, то, по суті, нічого не змінилось. Саша досі слухала їхню розмову, неначе згодом мала складати іспит. Сп’яніння Джуліана і Зева вже змінилося напруженням, їхні лоби спітніли.

— Ми говоримо надто голосно? — запитав Джуліан. Знову той дивний прояв увічливості, як легко йому це вдавалося.

— Зовсім ні, — сказала я. — Просто наберу води.

— Присядьте з нами, —