Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

* * *

Граф Артур Мигаль Нефартить працював у своїй усипальні. Особисто він міг би жити, чи не-жити, чи як би не називалося те, що він, як вважається, робив, і без усипальні. Але потрібно мати усипальню. Дорін була досить непохитна щодо усипальні. Це надасть місцю характеру, казала вона. Потрібно мати усипальню і склеп, інакше решта вампірського товариства презирливо шкіритиме ікла у них за спиною.

Вам ніхто не каже про такі речі, коли ви починаєте вампірство. Вам ніколи не скажуть будувати власну усипальню з дешевого дикту два-на-чотири з «Гуртової крамнички будматеріалів» Чаллрі Тролля. Це не те, що стається з більшістю вампірів, зрозумів Артур. Не з годящими вампірами. Наприклад, справдешній граф Під’яремне. Ні, дженджик його штибу для цього знайде когось. Коли поселяни приходять спалити дощенту його маєток, ви не побачите, як граф особисто горлає, щоб опустили в’їзні ґрати чи підняли розвідний міст. О ні. Він просто скаже: «Ігорю, — як це має бути, — Ігорю, владнайте це, одна нога тут, друга там».

Ха. Ну, вони дали оголошення, воно місяцями висить в майстерні пана Кібла. Ліжко, триразове харчування і хандра на вимогу. І обов’язків не так багато. Люди казали, що довкола усе ще лишалися безробітні. Це його дуже сердило. Він підібрав інший шмат дерева і виміряв, скривившись, коли розгортав рулетку.

Артурова спина боліла від копання рову. І це інша справа, якою не мусять перейматися ці бундючні вампіри. Рів ішов укупі з посадою, так робляться справи. І він ішов задвірками, адже в інших вампірів не було вулиці перед носом, пані Піві, яка весь час жаліється, по один бік, і сімейки тролів, із якими Дорін не розмовляє, по інший, і тому для них усе не закінчилося ровом, який оббігає всього лиш навколо заднього подвір’я. Артур досі у нього падав.

І потім це кусання в шию молодих жінок. Або скоріше не-кусання. Артур завжди ставився з повагою до точки зору співрозмовника, але він почував певність, що юні дівчата якось вступають у вампірство, що б там не казала Дорін. В прозорих пеньюарах. Артур був не зовсім певен, що таке прозорі пеньюари, але він десь читав про них і однозначно відчував, що хотів би побачити один перед тим, як помре... чи що там із ним станеться...

Й інші вампіри точно не стикаються із тим, що їхні дружини говорять такою штукованою мовою.[45] Причина в тому, що вроджені вампіри все одно говорять у такий спосіб. Артур зітхнув.

Бути гуртовим продавцем фруктів і овочів нижчого середнього класу в умовах вищого класу — це було не життя, не напів-життя і навіть не життя-опісля чи що б то не було. І музика просочилася крізь дірку в стіні, яку він вистукував, щоб врізати в неї заґратоване вікно.

— Ох, — сказав він і схопився за щелепу, — Дорін?

* * *

Редж Шкарбан із силою гупнув переносною трибуною.

— ...і, заждіть, ми не повинні лежати пластом й дозволяти траві проростати в наші голови, — загорлав він, — то як же ваш план із семи пунктів з урівняння в правах із живими, я вас питаю?

Вітер продував суху траву на цвинтарі. Єдине створіння, яке, очевидно, звертало увагу на Реджа, був самотній ворон.

Редж Шкарбан стенув плечима і стишив голос.

— Ви мусите принаймні зробити якесь зусилля, — сказав він до того світу в цілому. — Я ось стер пальці до кісток, — він позгинав руки, щоб показати це, — і чи почув я хоч слово вдячності?

Він зробив паузу, просто про всяк випадок.

Ворон, один із тих надміру великих, товстих екземплярів, якими аж кишіло на дахах Академії, схилив голову набік і замислено подивився на Реджа.

— Знаєш, — сказав Редж, — іноді я почуваюся так, ніби готовий здатися...

Ворон прочистив горлянку. Редж крутнувся на місці.

— Скажи хоч тільки слово, — сказав він, — тільки одне кляте слово...[46]

А потім він почув музику.

* * *

Людмила ризикнула прибрати руки від вух.

— Це жахливо! Що це, пане Буче?

Кошіль намагався натягнути на вуха рештки свого капелюха.

— Я не знаю, — сказав він. — Це могла би бути музика. Для того, хто ніколи не чув музики раніше.

Нот не було. Були зв’язні шуми, які могли мати намір бути нотами, стулені докупи так, ніби хтось намагався намалювати карту країни, яку ніколи не бачив.

Гнюп. їнюп. Гульомп.

— Це лунає з-за міста, — сказала Людмила. — Звідти, куди всі... люди... йдуть... Їм же це не подобається, правда?

— Не можу уявити, як би воно могло їм подобатися, — сказав Кошіль.

— Справа в тім... ви пам’ятаєте цю халепу торік зі щурами? Чоловіка, який сказав, що має дудку, яка грає музику, чутну тільки щурам?

— Так, але це не було дійсно правдою, це було шахрайство, це був тільки Моріс Неймовірний і його вчені щури.

— Але якщо припустити, що це могло бути правдою?

Кошіль похитав головою.

— Музика, щоб привабити людей? Ти до цього ведеш? Але це не може бути правдою. Вона не приваблює нас. Зовсім протилежний ефект, я тебе запевняю.

— Так, але ви не людина... не зовсім, — сказала Людмила. — І, — вона зупинилася й зашарілася.

Кошіль поплескав її по плечу.

— Слушно сказано. Слушно сказано, — це було все, що він зміг придумати у відповідь.

— Ви знаєте чи не так, — сказала вона, не піднімаючи віч.

— Так. Якщо це допоможе, гадаю, що тут нема чого соромитися.

— Мама сказала, що буде жахливо, якщо хто-небудь іще дізнається!

— Напевно, це залежить від того, хто дізнається, — сказав Кошіль, зиркнувши на Люпина.

— Чому ваш песик так на мене дивиться? — сказала Людмила.

— Він дуже розумний, — сказав Кошіль.

Кошіль понишпорив у кишені, намацав пару жмень ґрунту й відкопав свого щоденника. Двадцять днів до наступного повного місяця. Це буде дещо, варте очікування.

* * *

Металеві уламки купи почали здригатися. Візки джерґотіли навколо, і великий натовп громадян Анк-Морпорка стояв великим колом, намагаючись зазирнути всередину. Немузична музика наповнювала повітря.

— Це пан Нудль, — сказала Людмила, коли вони проштовхалися крізь людей, що не чинили спротиву.

— Що він продає цього разу?

— Не думаю, що він намагається щось продати, пане Буче.

— Все настільки зле? Тоді, гадаю, ми у