Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

великій халепі. Голубе світло сяяло крізь одну з дірок у купі. Шматки зламаних візків осипалися на землю, як металеве листя.

Кошіль скуто нахилився і підняв гостроверхий капелюх. Його потовкло і переїхало багато візків, але все ще можна було впізнати як те, що, по ідеї, мало увінчувати чиюсь голову.

— Там всередині чарівники, — сказав він.

Срібне світло зблиснуло з-поміж металу. Воно рухалося, мов олія.

Кошіль випростав руку, й товста іскра вистрибнула й приземлилася на його пальці.

— Гм-м, — сказав він, — великий потенціал, також...

Потім він почув крик вампірів.

— Аго-ов, пане Буче!

Він обернувся. До нього підходило подружжя Нефартить.

— Ми б і скоріш сюди дісталися, я маю на увазі, досталісь, селі б...

— Я не міг знайти розтрикляту запонку для комірця, — пробурмотів Артур, який мав розпашілий і схвильований вигляд. Він був убраний в складний оперний капелюх, який був непоганим у складній частині, але капелюховості йому бракувало, тож здавалося, ніби Артур виглядає з гармошки.

— О, здоров, — сказав Кошіль. Було щось невимовно магнетичне у Мигалевій одержимості правильним вампіризмом.

— І хто єта міла дівіца? — сказала Дорін, киваючи на Людмилу.

— Перепрошую? — сказав Кошіль.

— Што?

— Дорін, я маю на увазі, графиня спитала, хто вона, — стомлено прийшов на допомогу Артур.

— Я розумію, що я сказала, — пирхнула Дорін, більш нормальним тоном людини, народженої й вирощеної в Анк-Морпорку, а не в якійсь трансільванській цитаделі. — Чесно, якби я лишила це на тебе, в нас би не було геть ніяких стандартів...

— Мене звати Людмила, — сказала Людмила.

— Очінно пріятно, — велично сказала графиня Нефартить, простягаючи руку, яка могла б бути тонкою й блідою, якби не була пухкою й рожевою. — Завсігди пріятно встрєтіть свіжу кров. Єслі когда вгодно вам буде іззісти собачих ласощов, як будете не вдома, заходьте до нас безприменно.

Людмила обернулася до Кошеля Бука.

— Це ж не написано в мене на лобі, правда? — сказала вона.

— Це особлива порода людей, — м’яко сказав Кошіль.

— Варто думати, що так, — незворушно сказала Людмила. — Я заледве знаю когось іншого, хто б носив цілий час оперні плащі.

— Ми мусимо носити плащі, — сказав граф Артур. — Розумієте, для крил. Ось так... — він раптово розгорнув плаща. Почувся короткий шум, і маленький гладкий кажан завис у повітрі. Він зиркнув униз, сердито вискнув й різко гепнувся на землю. Дорін підняла його за лапку й обтрусила.

— І ми мусимо спати з відчиненими вікнами, проти чого я заперечую, — сказала вона невиразно. — Хотіла б я, щоб вони припинили цю музику. В мене голова розболілася.

Почувся новий ву-у-умф. Артур знову з’явився догори дриґом і приземлився на голову.

— Розумієте, це приземлення, — сказала Дорін, — це щось ніби як розбіг. Якщо він стартує не з висоти першого поверху як мінімум, то не встигає набрати належної підйомної швидкості.

— Я не можу набрати належної підйомної швидкості, — сказав Артур, зводячись на ноги.

— Перепрошую, — сказав Кошіль, — на вас музика не впливає?

— Вона діє мені на ікла, от що вона робить, — сказав Артур. — Що зовсім не добре для вампіра, хоча, можливо, ви це й так знаєте.

— Пан Бук вважає, що вона щось робить із людьми, — сказала Людмила.

— Всім діє на зуби? — сказав Артур.

Кошіль глянув на натовп. Ніхто й уваги не звернув на «Новий початок».

— Вони мають такий вигляд, ніби на щось очікують, — сказала Дорін. — Ачкують, я імєла ввіду.

— Це лякає, — сказала Людмила.

— Лякатися нормально, — сказала Дорін. — Ми лячні.

— Пан Бук хоче піти всередину купи, — сказала Людмила.

— Чудова думка. Змусьте їх вимкнути цю бісову музику, — сказав Артур.

— Але вас можуть убити! — сказала Людмила.

Кошіль стулив долоні й замислено їх потер.

— Ах, — сказав він, — тут ми діємо на випередження.

Він увійшов у сяйво.

Він ніколи не бачив такого яскравого світла. Здавалося, воно випромінюється звідусіль, переслідуючи найменшу тінь і безжально її викорінюючи. Воно було набагато яскравіше за денне світло, хоча й не було нічим на нього схоже — воно мало голубі краї, що різали зір, наче ніж.

— Вив порядку, графе? — сказав він.

— В нормі, в нормі, — сказав Артур.

Люпин загарчав.

Людмила потягнула за заплутаний метал.

— Під ним щось є, знаєте. Це схоже на... мармур. Оранжевий мармур, — вона провела по ньому рукою, — але теплий. Мармур не повинен бути теплим, правда?

— Це не може бути мармур. Не знайдеться так багато мармуру в цілому світі... свєті, — сказала Дорін. — Ми намагалися дістати мармур для склепу, — вона спробувала звучання слова й кивнула сама до себе, — склепу, так. Цих ґномів треба застрелити за їхні ціни. Це ганьба.

— Не думаю, що це збудували ґноми, — сказав Кошіль. Він незграбно став на коліна, щоб обстежити підлогу.

— І я так не думаю, ледачі маленькі пройдисвіти. Вони захотіли майже сімдесят доларів за наш склеп. Правда, Артуре?

— Майже сімдесят доларів, — сказав Артур.

— Не думаю, що це хтось збудував, — тихо сказав Кошіль.

Тріщини.

Тут мали би бути тріщини, подумав він. Краї й такі штуки, коли один шматок з’єднується з іншим. Це не мав би бути єдиний шмат. Трохи липкий.

— Тож Артур зробив його власноруч.

— Я зробив його власноруч.

А. От і край. Ну, не зовсім край.

Мармур став прозорим, як вікно, що вело в інший, яскраво освітлений простір. Там були штуки, непевні й ніби розплавлені, але входу для них не було. Балачка Мигалів пливла над ним, поки він скрадався вперед.

— ...скоріше склепик, справді. Але в ньому є підземелля, навіть якщо доводиться вийти в хол, щоб зачинити двері як слід...

Елегантність буває різною, подумав Кошіль.

Для деяких людей — це не бути вампірами. Для інших — це комплект гіпсових кажанів на стіні.

Він пробігся пальцями по прозорій субстанції. Світ тут був увесь прямокутний. Тут були кути, і коридор був розкреслений обабіч прозорими панелями. І ця не-музика грала цілий час.

Це не могло бути живим, правда? Життя було... більш округлим.

— Що ти думаєш, Люпине? — сказав він.

Люпин гавкнув.

— Гм-м.