Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

конфітюри, шовки, шовки, рекомендую шовки, щось надзвичайно модерне для пані з вищого світу!

А коли вибило восьму, Франц сидів у шинку з Меком та ще якимось німим чоловічком, який спілкувався на миґах. Застілля було на славу. Мек і німий лише дивувалися, як Франц ожив, з охотою їв і пив, ум'яв дві заливні свинячі ноги, а потім квасолю, гарнір; і гальба за гальбою — пиво Енґельгардт, ще й їх пригощав. Утрьох вони порозсідалися на стільцях, розставивши руки, так щоб до їхнього невеличкого столика більше ніхто не міг підсісти й потурбувати їх; лише худенька господиня постійно підходила, подавала, забирала брудний посуд, доливала. За сусіднім столиком сиділи три літні пани, які час від часу гладили одне одного по лисині. Франц з набитим ротом посміхнувся й кивнув у їхній бік: «А що то вони там роблять?» Господиня підсунула йому гірчицю, вже другий слоїчок. «Напевне, люблять одне одного». — «Скидається на те». І всі троє загиготіли, плямкаючи й давлячись. А Франц усе примовляв: «Треба добре набити кендюха. Здорова людина має добре їсти. Якщо черево порожнє, забракне сил працювати».

Худоба прибуває до Берліна з провінції, зі Східної Пруссії, Померанії, Західної Пруссії, Бранденбурга. Тварини спускаються рампою, чути мукання, бекання. Свині рохкають, щось винюхують на землі. Йдеш у тумані. Блідий молодик береться за сокиру — хрясь! — одна мить, і по всьому.

О дев'ятій вони порозвалювалися на стільцях, позапихали до жирних ротів сигари й, раз по раз відригуючи, взялися випускати теплий дим із припахом їжі.

Тут усе й почалося.

Спершу до кнайпи зайшов якийсь зелений юнак, повісив на гачок капелюха й пальто, сів до піаніно й узявся молотити по клавішах. Кнайпу заповнювали відвідувачі. Дехто стояв біля шинквасу, про щось дискутуючи. За сусідній з їхнім столик всілися двоє старших чоловіків у картузах і один молодший у капелюсі, Мек обізвався до них, зав'язалася розмова. Той, молодший з чорними блискотливими очима, спритний хлопчина з Гопперґартена, розповідав таке: «І що ж вони зразу побачили, коли прибули до Австралії? Пісок, степ, поле, і жодного деревця, жодної бадилини — взагалі нічого. Піщана пустеля та й годі. А потім мільйони й мільйони жовтих овець. Вони там дикі. Тими вівцями спершу англійці годувалися. А потім їх також почали експортувати. В Америку». — «Сильно там потрібні вівці з Австралії». — «В Південну Америку. Точно кажу». — «Та в них же там повно биків. Вони самі не знають, куди дівати стільки биків». — «Але ж вівці — це вовна. Та ще й у країні, де так багато негрів, а ті ж мерзнуть. Та хіба англійці не знатимуть, куди їм продавати своїх овець? Про англійців можеш не переживати. А ти знаєш, що потім з тими вівцями сталося? Тут ось один розказував, що тепер в Австралії, хоч куди поглянь, жодної вівці. Все голо. А чому?» — «Хижаки, чи що?» Мек похитав головою: «Які там хижаки! Пошесть. То завжди найбільша біда для країни. Скот виздихав, і роби що хочеш».

Хлопець у капелюсі не погоджувався з тим, що пошесть була головною причиною зникнення овець: «Звичайно, пошесті також бувають. Коли так багато худоби, деякі тварини дохнуть, а потім те падло розкладається, а від того бувають хвороби. Але не це головне. Як англійці прийшли та взялися їх виловлювати, то ті вівці в море кинулися всі гуртом. Через англійців у овець паніка зчинилася по всій країні, англійці почали їх відловлювати й у вагони заштовхувать, то тварини тікали тисячами й кидалися просто в море». А Мек: «Та ну? Але ж для англійців це якраз добре. Хай би собі бігли. Поставити кораблі біля берега. Так можна й на перевезенні залізницею зекономити». — «На перевезенні зекономити», таке скажеш. Та воно ж багато часу минуло, поки англійці взагалі помітили, що коїться. Вони ж усе в глибині країни орудували: ловили овець та заганяли їх у вагони, така здоровецька країна — і ніякої тобі організації, принаймні спочатку. А потім було запізно, так, вже було запізно. Вівці, певна річ, кинулися в море й пообпивалися солоною водою». — «І що далі?» — «А що? От тебе мучить спрага, й ти на голодний шлунок п'єш оту солону гидоту». — «То що, пообпивалися й повиздихали?» — «Певно що так! Кажуть, там на березі моря валялося їх тисячами, а сморід стояв просто жахливий, на цьому все й закінчилося». Франц підтвердив: «Скотина — вона дуже чутлива. То справа геть непроста. Біля скотини треба вміти поратися. А хто на тому не розуміється, то краще й не братися».

Усі були вражені почутим, випили, побідкалися через змарновані гроші, так, чого тільки не буває на світі, а в Америці дійшло до того, що навіть пшеницю погноїли, весь урожай — чого тільки не буває. «Це ще що, — заявив чорноокий з Гоппенґартена, — про ту Австралію я вам можу ще й не таке розказати. Про те ніхто й не відає, і в газетах про те не пишуть, а чого не пишуть — біс його знає, напевне, через іммігрантів, бояться, що до них ніхто не поїде. У них там є такі ящірки, справжній допотопний вид, кілька метрів завдовжки, їх навіть у зоологічних садах не показують, бо англійці не дозволяють. Якось матроси з одного нашого корабля спіймали одну таку і почали у Гамбурзі показувати. Але скоро їм це заборонили. Нічого не вдієш. А ті ящірки живуть у трясовині, на болотах, ніхто не знає, чим вони там харчуються. Якось ціла колона автомобілів потонула в болотах; то їх навіть витягати звідти не стали. З кінцями. Ніхто до того місця навіть підійти не наважився. Ось так». — «Отакої! — вигукнув Мек, — а якби їх газом?» Гоппенґартенський замислився: «Можна було б спробувати. Так, спробувати не завадило б». І всі з цим погодилися.

Ззаду до Мека підсів старший чоловік, поклав лікоть на його стілець, такий собі опецькуватий коротун з червоним, як у рака, лицем та великими очима, вибалушеними й верткими. Всі трохи посунулися, щоб дати йому місце. Й почали вони з Меком перешіптуватися. Цей чолов'яга був у високих начищених чоботях, через руку перекинутий сукняний плащ — він чимось скидався на скототорговця. Франц, схилившись над столом, далі провадив бесіду з молодиком із Гоппенґартена, який йому сподобався. Аж тут Мек торкнув його за плече, кивнув до нього, вони підвелися, а коротун-скототорговець, який приязно посміхався, встав і собі. Утрьох вони відійшли до чавунної пічки і стали трохи збоку. Франц подумав, що йдеться про тих двох скототорговців та їхній