Читати книгу - "Холодна байдужість, або Дракони вмирають на світанку, Лариса Бондарчук"

Розділ 28. Портрет

- А потім король наказав заарештувати всіх заколотників, які були в замку, їх розморожували й кидали до в’язниці. Серпопардів знищували, поранених рятували, а загиблих хоронили. Траур оголошено на три дні. Загинуло чимало вельможних людей та драконів із Золотого й Синього клану, - розповідала Леонтина. – Виявляється, не тільки в бальній залі йшла битва. По всій столиці поширили чутки, що короля вбито й глава Кам’яного клану захопив престол. Велика група кам’яних драконів також оточила палац ззовні. Вони чекали наказу швидко захопити ключові будівлі в місті. Почалася сутичка з королівським гарнізоном біля замку. Але на підмогу солдатам та драконам короля поспішив великий загін драконів Синього клану, які несли службу на кордоні з серпопардами. В них була інформація про те, що затівається щось несподіване, вони думали, що на кордоні, а виявилося - в самому центрі королівства! Тому вони порталами швидко перенеслися до столиці й допомогли придушити повстання на вулицях міста. Причетним до бунту був також наречений Гертруди, хоча вона нічого не знала. Його заарештовано, а дівчина в розпачі. Погані справи.

- Ах, Аріан так безстрашно захищав короля, Софіє, - вставила й собі кілька слів Агафка, яка сиділа поряд з Леонтиною в кареті, у якій вони мчали додому на другий день після бурхливих подій у королівському палаці.

Софійка, яка сиділа навпроти своїх сусідок, похитувалася в такт руху карети. За вікном наступав вечір. Скоро вони прибудуть додому, і вона, нарешті, зможе відпочити. «Коли це замок Синього дракона став для мене домом?» – думала вона зачудовано, посміхаючись своїм думкам. Увесь день вона перебувала в якомусь тумані, це, мабуть, діяли ліки, якими напоїв її королівський лікар. У нього було багато роботи вчора – поранених людей виявилося чимало, багатьох так і не змогли врятувати. Агафка розповідала, що пізно ввечері провідувати її приходив і Аріан, але Софійка спала. Він наказав добре наглядати за дівчиною, довго стояв, дивлячись на зморене обличчя Софійки та на її перемотане плече. А сьогодні по обіді вони виїхали до замку, так і не зустрівшись з драконом, – у нього було багато справ: він та його люди відшукували заколотників по місту, укріплювали кордони з серпопардами додатковими військовими загонами, ставили магічний захист на королівський палац, бо попередній кимось було знято.

- До речі, зникла Віринея, – сказала Леонтина. – Король наказав відшукати її, бо хвилюється, що вона потрапила в полон до кам’яних драконів. Кілька з них, приближених до глави клану Кам’яних драконів, встигли зникнути до того, як Аріан заморозив усіх магічним холодом. Кажуть, що саме з ними бачили Віринею, яка виривалася з рук одного з драконів і щось кричала. Король хвилюється, що його почнуть шантажувати життям дочки. Але поки що все тихо. Сам глава клану Кам'яних крил закрив усі кордони своїх земель і оголосив, що якщо хтось із чужинців ступить на їхню територію, буде знищений. Схоже, назріває якщо не війна, то точно міжклановий конфлікт.

- Аріан пообіцяв королю, що допоможе в пошуках Віринеї, - співчутливо поглянула Агафка на Софійку, бо ж думала, що та закохана в дракона.

Софійка не подала виду, що її засмутила ця новина.

Отже, Аріан шукає Віринею. Звичайно, це логічно, адже крижані квіти ростуть. А сьогодні вже третій день, скоро наступить одинадцятий, і йому треба поспішати, бо він помре, не з’єднавшись зі своєю істинною парою. Чомусь від цих думок було сумно, але Софійка бажала Аріанові тільки добра, якщо зв'язок з Віринеєю врятує його від смерті, то хай буде так! Їй важливо знати, що дракон живе, ходить, дихає, нехай він хмурить брови й свариться, цідить слова крізь зуби і презирливо кривить губи, навіть цілується з тією зміюкою Віринеєю, але він живий! І це найголовніше!

- З усієї цієї історії, - тим часом продовжувала Леонтина, - мене цікавить одне - чому не спрацював королівський артефакт на слово «таємниця»?

- Не знаю, - знизала плечима Софійка й охнула, плече занило, нагадавши, що рана ще не достатньо загоїлася.

- Може, ти маєш на собі якийсь захист від магічного впливу? – глянула на Софійку жінка.

- Ні, в мене нічого такого немає. Хіба що це, - Софійка показала медальйон, який висів у неї на шиї.

Леонтина попросила подивитися прикрасу ближче, повертіла в руках, детальніше придивилася до знаків на поверхні.

- Чи можна відкрити? – спитала вона в Софійки.

Дівчина, повагавшись, кивнула. «Сподіваюся, Леонтину не закине куди-небудь на край світу, як мене», - промайнула в її голові думка. Та ні, жінка відкрила медальйон, заглянула всередину і нічого не сталося. Агафка й собі впхала туди свій зацікавлений носик. Леонтина закрила прикрасу, клацнувши кришечкою, і віддала його Софійці назад. Дівчина знову вдягнула його собі на шию.

- Ніякої магії я не відчуваю, - зробила Леонтина висновок. – Прикраса та й усе. Але хлопець на портреті дуже милий і симпатичний.

Що? Софійка, намагаючись не видати свого хвилювання, неначе знехотя відкрила медальйон. У ньому виявився малюнок, крихітний портрет молодого юнака. Його дівчина бачила вперше в житті. Блондин з довгим волоссям, розсипаним по плечах, і мужнім поглядом, високий лоб, рівний ніс, чітко окреслені губи, великі очі - він був чимось схожим Софійці на Орландо Блума в ролі ельфа Леголаса. Тільки вуха були звичайними, людськими, не гострими, як у ельфів, й очі не блакитні, а чорні, як смоль. І ще! На шиї хлопця висів схожий на Софійчин медальйон у вигляді серця. Він ледве вгадувався, був окреслений кількома штрихами, але це був точно він! Хто ж це?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍