Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

якийсь шлях до відступу. І, що більше, ми навіть не можемо дозволити собі зупинитись.

— Ах, якби ж знаття, як далеко ти надумав зайти, — відказала дружина з майже грайливою інтонацією, але здригнувшись у душі.

— Звичайно, якомога далі, — була відповідь само собою зрозумілим тоном, який змусив пані Ґулд зробити ще одне зусилля, щоб угамувати дрож.

Вона підвелась, люб’язно усміхаючись, і зі своїм пишним важким волоссям та довгим шлейфом сукні здавалася ще меншою.

— Але завжди — до успіху, — сказала вона переконливо.

Чарлз Ґулд, обіймаючи її сталево-блакитним поглядом уважних очей, без вагання відповів:

— О, немає жодної альтернативи.

Він вклав у свій голос безмежну впевненість. Щодо слів, то це було все, що йому дозволяло сказати його сумління.

Легка усмішка все не сходила з лиця пані Ґулд. Вона пролепетала:

— Я тебе залишу, у мене трохи болить голова. Спека і пил таки були добрячі… Гадаю, ти збираєшся повернутись на копальню ще до ранку?

— Опівночі, — відказав Чарлз Ґулд. — Завтра ми привозимо срібло. А тоді я візьму цілих три дні відпустки, аби побути в місті разом з тобою.

— А, ти збираєшся зустріти ескорт. Я буду на балконі о п’ятій, аби побачити, як ти проїздиш. До завтра, побачимось.

Чарлз Ґулд швидко обійшов стіл, схопив її за руки і, схилившись, притис обидві собі до вуст. Не встиг він випростатись на повен зріст, як вона вивільнила одну руку і легко погладила його по щоці, ніби він — маленький хлопчик.

— Спробуй години дві перепочити, — півголосом мовила вона, показавши очима на гамак, натягнутий у дальній частині кімнати. Її довгий шлейф тихо прошелестів услід за нею по червоній плитці. У дверях вона озирнулась.

Дві великі лампи в абажурах з неполірованого скла щедро заливали м’яким світлом білі стіни кімнати разом зі скляною вітриною для зброї, бронзовим руків’ям кавалерійської шаблі Генрі Ґулда на її оксамитовому прямокутнику та акварельним етюдом, який зображував ущелину Сан-Томе. І пані Ґулд, задивившись на цей малюнок у чорній дерев’яній рамі, видихнула:

— Ах, якби ми за це не бралися, Чарлі!

— Ні, — замислено відповів Чарлз Ґулд, — неможливо було за це не взятися.

— Напевно, це було неможливо, — повільно визнала пані Ґулд. Її губи трохи тремтіли, але вона з граційною бравадою усміхалася.

— Ми потривожили в цьому раї чимало гадюк, Чарлі, еге ж?

— Так, я пам’ятаю, — відповів Чарлз Ґулд, — це дон Пепе назвав ущелину гадючим раєм. Без сумніву, ми потривожили їх багацько. Але пам’ятай, моя дорогá, що зараз усе вже не так, як тоді, коли ти намалювала цей етюд.

Він махнув рукою в напрямі маленької акварелі, яка самотньо висіла на великій голій стіні.

— Це вже не гадючий рай. Ми привели туди людей і не можемо повернутися до них спиною й піти, аби почати нове життя деінде.

Він подивився дружині в лице твердим зосередженим поглядом, на який очі пані Ґулд відповіли сміливою обіцянкою не боятись, а тоді вона вийшла, тихо зачинивши за собою двері.

У тьмяно освітленому «корредорі» на противагу білій осяйній кімнаті панувала умиротворена таємничість лісової просіки, і це враження підсилювали стебла та листя рослин, які вишикувались на балюстраді з відкритого боку. У смугах світла, яке падало крізь відчинені двері віталень, білі, червоні та блідо-бузкові квіти здавались достеменно такими самими яскравими, немовби їх заливали потоки сонячного проміння, і пані Ґулд, проходячи мимо, достеменно нагадувала постать у тих просвітах, що мережать темінь відкритих просік серед лісу. Навпроти дверей «сали» самоцвіти у перснях на її руці, яку вона притисла до чола, зблиснули у світлі люстр.

— Хто тут? — спитала вона сполохано. — Це ти, Басіліо?

Вона зазирнула до кімнати й побачила Мартіна Деку, який ходив поміж стільців і столів так, ніби щось загубив.

— Антонія забула тут віяло, — озвався Деку з дивним збентеженням у голосі, — тож я зайшов його пошукати.

Але не встиг він договорити, як, очевидно, передумав шукати й попрямував просто до пані Ґулд, яка дивилась на нього з недовірливим подивом.

— Сеньйоро, — тихо почав він.

— Що таке, доне Мартіне? — спитала пані Ґулд. А тоді додала з легким смішком: — Я сьогодні така нервова, — ніби виправдовуючись за своє різке запитання.

— У цьому нема ніякої прямої небезпеки, — відказав Деку, який уже не міг приховати хвилювання. — Благаю, не журіться. Ні, справді-бо, не треба журитися.

Пані Ґулд, широко розплющивши дитинні очі і склавши вуста в усмішку, аж сперлась маленькою всипаною самоцвітами ручкою об одвірок.

— Ви, певно, й не уявляєте, який тривожний маєте вигляд, з’явившись отак несподівано…

— Я? Тривожний? — запротестував він, щиро сприкрений і здивований. — Запевняю вас, що сам я анітрохи не стривожений. Пропало віяло — ну то знайдеться. Але не думаю, що воно тут. Просто шукаю віяло. Не розумію, як Антонія могла… Ну? Ти знайшов його, аміґо[166]?

— Ні, сеньйоре, — відповів за спиною пані Ґулд тихий голос Басіліо, старшого слуги в «касі». — Я взагалі не думаю, що сеньйорита могла залишити його в домі.

— Іди і ще раз подивись у патіо. Іди ж, мій друже, пошукай на сходах, під ворітьми, оглянь кожен камінь бруківки, шукай, поки я не спущуся… Цей хлоп, — він звернувся до пані Ґулд англійською, — завжди босоніж підкрадається до всіх зі спини. Я відправив його пошукати те віяло, як тільки прийшов, щоб виправдати свій повторний візит, своє несподіване повернення.

Він зробив паузу, і пані Ґулд доброзичливо промовила:

— Ви тут завжди бажаний гість.

Вона також на мить примовкла і додала:

— Але я чекаю на пояснення: чому ж ви повернулися?

Деку раптом напустив на себе цілковиту безтурботність.

— Не знóшу, коли за мною стежать. Ах, пояснити? Так, пояснення є: пропало ще дещо, крім улюбленого віяла Антонії. Коли я йшов додому, провівши дона Хосе та Антонію до дому, зі мною заговорив капатас карґадорів, який проїжджав вулицею.

— Щось трапилося з Віолами? — спитала пані Ґулд.

— З Віолами? Маєте на увазі старого Ґарібальдіно, який тримає готель, де живуть інженери? Там нічого не трапилося. Капатас нічого про них не згадував, лише сказав, що мене розшукував телеграфіст із Телеграфної компанії, ходячи по Пласі з непокритою головою. Є новини з глибинки, пані Ґулд. Я б сказав — чутки про новини.

— Добрі новини? — півголосом запитала пані Ґулд.

— Безцінні, я б сказав. Але якби я мусив їх описати, то сказав би, що новини погані. Вони зводяться до того, що під Санта-Мартою відбулася дводенна битва і що ріб’єристи зазнали поразки. Напевно, це сталося кілька днів тому… Може, тиждень. Чутки про це щойно дійшли до Кайти, і людина, відповідальна