Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 26. Тім. Трішки позитиву.

Вперше за тиждень мені було так паршиво. Не хотілося ні йти на сніданок, ні взагалі походити хоч по номеру. Ноги й руки ломило та ще й здавалося наче вивихнув все, що тільки міг. Лиш голова й порадувала старенького – вперше з самісінького ранку навіть не натякала, що болітиме. 

Коротче, провалявся чи не до обіду то засинаючи, то намагаючись заснути. А тоді раптом телефон наче сказився й вирішив заграти мені одну з так званих безперервних мелодій Любомира Мельника. Повідомлення буквально сипалися одне за одним й найцікавіше, що кілька з них виявилися від Валєри.

“Тіме, ти бачив?” – питав він, а що я взагалі міг там побачити? Весь день проспав і навіть з номера не виходив. Проте це чи не вперше за останні дні він звернувся до мене просто на ім’я.

Але найцікавіше не це. Мені писали буквально всі. І не важливо, якщо до цього вони навіть не віталися зі мною. Просто десь познаходили мої соц. мережі й почали накидати туди однотипних привітальних повідомлень. Але, бляха, з чим вони мене взагалі вітають? 

Хоч би той самий Марк, колишній однокласник, який колись мало в унітазі не втопив, міг би написати. Смішна історія, до речі. Ні, мене зовсім не булили. Трішки невдало висловився. Швидше, я сам себе булив, бо в унітазі мало не скупався через те, що послизнувся на плитці. Якби Марк не спіймав мене за комір, як жука якогось, то плюхнувся б туди головою. З моїм везінням тільки так. 

Але в той момент і не зрозумів, коли все змінилося. Може допоміг той факт, що я вчора припинив почуватися лузером? Бо й справді, вперше за багато років немов посміхнулася доля. А розкрила нарешті правдоньку улюблена бабуся. 

– Тимурчику, вітаю, – посміхалася вона мені через екран, випромінюючи щастя. – Нарешті ті собаки закрилися. А я тобі що говорила? Хто неправдоньки набрешеться, той горенька набереться. 

– Стривай, бабусю. Ти про що?

– Та про тих висерок. Най вони йдуть до біса.

– Бабусю, ну ти чого? – повірити не міг, бо від Уляни Костянтинівни ніколи нічого такого почути не можна було. 

– Добре, синку, добре. Все ж не розумію чому ти про них ні слова зайвого не сказав. Вони ж твою книгу вкрали. 

– Не вкрали, а забрали права на роки й не дотримали свого слова. 

– Казала тобі, перечитуй контракт, а ти…

– То про що мова, бабусю? З чим ти мене вітаєш і що там з цим видавництвом?

– Та збанкрутувало і всі дізналися про численні махінації, в тому числі й про твою книгу. Хтось опублікував уривок й про неї зараз всі говорять. 

Не міг повірити. Просто відривав рота, щоб перепитати або заперечити, але бабуся мене випереджала. Її немов понесло, хоч раніше більше любила уважно вислуховувати мої чергові письменницькі нісенітниці. Зараз же було не спинити, все переказувала місцеві плітки. Все місто гуде, а що вже говорити про країну, якщо цей уривочок всюди.

– Як же я б хотіла, щоб ти був тут й бачив все це. До нас приходять й приходять вітати прекрасного письменника Тимура Краковця, а тебе немає… – навіть через екран бачив, як же сильно вона засмутилася. І хоч якість відео була не дуже, все ж бачив сльозинки, які бабуся похапцем витерла хустинкою. 

– Я також хочу бути вдома, поруч з тобою, але не можу втратити такої можливості. А що як ця книга змінить все? – аж душа розривалася, коли бачив, як вона плаче.

– Може тобі запропонують опублікуватися в іншому видавництві? Не потрібно сидіти на якомусь острові. Я ж навіть не знаю ситий ти чи голодний. Може, там взагалі яке рабство? – посміхнулася бабуся. Вміла ж вона мене підколоти часом. 

– Я сумніваюся, що хтось запропонує. Вже кілька років минуло, – зітхнув, зручніше вмощуючись на ліжку. 

– Не суди суворо. Я читала книжку мого внука й всім скажу, яка вона чудова. Навіть зараз можу поїхати до твого Львова й походити по видавництвах. 

– Не треба, бабусю. Думаю, я й звідси міг би їм написати. Але так навіть відмови почути не зможу.  Вони ж ніколи не відповідають на листи.

– А ти напиши й там побачимо. Не поб’ють же тебе за один лист! – бабуся Уляна була налаштована вкрай серйозно і вона знову ж мала рацію. Тепер мене не обтяжували ніякі підступні контракти й спокійнісінько міг просто відправити листи з рукописом та синопсисом до кількох видавництв. 

– Добре, – врешті погодився й це слово між нами мало більшу вагу, ніж кровна присяга.

– Тоді я відключаюся. Зателефоную завтра й перевірю, – бабуся  вимкнулася, не встиг я навіть нічого сказати. Цілковито її стиль. 

Як тільки розмова завершилася, вирішив не тягнути й під той же незрівнянний витвір Любомира Мельника, всівся за ноутбук. І дивно, не помітив ні болю в руках, ні в ногах. Та й з плечима та коліньми все наче було в порядку. Не ломило кісті рук. От що значить гарні новини. 

Проте й писати нічого не було потрібно, бо скринька рясніла від пропозицій видавництв. Власне, воно було лише одне, але від кого… Видавництво, що не мало ніяких рамок. Видавництво, книги якого хотілося читати повсякчас і будь-де. Лиш заради його книг повсякчас прокрадався в бібліотеку, замість того, аби бути на навчанні. Вони вартували всього безцінного часу, бо ці книги такими й були. А зараз моя приєднається до їх лав. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍