Читати книгу - "Збій системи, Інна Земець"

Глава 17

 

       Місяць промайнув - наче оком кліпнула, коли щасливий, час летить швидко. Я на свою нову роботу ходила, Гліб у офісі днями стирчав, та відтепер надовго до ночі вже не засиджувався. Валя мені за це дякувала, а я і сама тому раділа – бути поруч подобалось все більше. Якось за вечерею заговорив про робочу поїздку.

     - Якщо про Францію скажеш – приб’ю.

     - А хіба погано було? – усміхнувся він. – Мені дуже сподобавлось. 

    - Та теж не маю приводів сильно жалітися, але знову тих гостин не хочу.

    - Не турбуйся, все в межах країни. Поїдеш зі мною разом?

    - Мабуть, не зможу – новенька на роботі і одразу відгул просити? Ні, так не можна.

   - То лиш на пів дня відпросись. Виїдемо вдень в п’ятницю, за суботу-неділю всі справи залагоджу і додому.

Такий план мене вдовольняв повінстю. За тиждень всі хвости свої підтягнула і у другій половині дня ми вже прямували на захід. На передніх сидіннях Давид і Влад, ми позаду. Цього разу хлопцям тиші в салоні не дісталось – навушники собі у вуха застромили, поки ми всю дорогу теревенили. Я в основному, Гліб одомашнився і пом’якшав, та балакучим ніколи не стане – не та порода. Ще перед від’їздом попередила – вражати нікого помпезністю вже не порібно, я не гість заморський, тож ніяких найдорожчих готелів. Гліб не сперечався – просто здоровенний будинок під самим містом винайняв. Краще б і не лізла – точно не зекономив. Хлопці на першому поверсі, ми на другому.

     - А чого б не квартиру, чи тризіркове шось?

     - Я ж не сам.

     - І що це пояснює?

     - Все. Тобі аскетизм не личить – бачив, пам’ятаю, мені не подобається.

І в одязі аскетизм йому не до вподоби. Взяв собі за звичку мені шовкові наряди домашні купувати. Якщо спочатку переживала, що щось в стилі Монік обере – даремно. Купував таке красиве, що і знімати не хотілось, та з ним поруч довго не поносиш, лиш зайві трати якісь виходили. Але сперечатись з такого приводу бажання у мене не виникало.

     В суботу весь день між складами і новим обладнанням провели – запускали новий філіал. Гліб мотався поверхами виробництва і сердився, я за ним ходила і час від часу нагадувала, що все добре – не варто так нервувати. Щоб не було зайвих питань, одразу представилась як його асистент. Глібу це не сподобалось, а мені навпаки – нащо всім стороннім щось особисте повідомляти? А з ним поруч наче на своєму місці була, за часів роботи поруч внутрішню кухню добре зрозуміла. Може користі і не багато, та й не заважала точно. На вечір завітали в ресторан, пізно було вже щось самій готувати, та й втомились обоє від роз’їздів.

      - Які плани на завтра? – запитала я переходячи до десерту.

      - Вранці дорогою додому ще одну зупинку зробимо і все – вільні. Не шкодуєш що поїхала?

      - Звісно, ні. Ти ж знаєш, що твою компанію люблю, - усміхнулась йому я.

       - Не сильно втомилась?

       - Все нормально.

Втомилась як завжди пізніше, хоч та втома завжди приємна. Та вночі все одно довго заснути не могла, звичий рідний аромат поруч не перебивав відчуття чужорідності орендованої оселі. Гліб тихо сопів закинувши на мене руку, а я стелю розглядала і несвідомо пальцями по його плечу водила. Дурна натура, коли здається що все добре, всередині підіймає голову химерна істота і нашіптує: «Довго так не буде». Передчуття рідко обманювали, та цей раз відганяла їх подалі – то лиш наслідки старих історій озиваються, не буду собі отруювати щастя ніякими вигадками.

     - Чого не спиш? – пробурмотів мені в плече Гліб і позіхнув.

      - Не знаю, просто сон не йде.

      - Погано, моя провина, якщо поруч і не втомлена.

Засміялась і обійняла ще міцніше.

       - Не вигадуй, просто сон сьогодні пручається.

      - Зараз тобі його нажену, - від слів до діла перейшов, та нагнав не сну, а інших відчуттів. Та потім таки зморило моє снодійне улюблене, що міцно обіймало і до себе притискало. Вранці думала, що сьогодні знову десь на виробництво його заскочимо, а зупинились біля багатоповерхівки. Хлопці в машині лишились, а Гліб з багажника якийсь пакет витягнув і повів мене до під’їзду.

        - А де ми?

        - Зараз на годину до мами заскочимо і вертаємось.

Я вмить спинилась і на нього очі викотила.

        - Як до мами? Твоєї мами?

        - Так. А що таке?

        - Ти б хоч попередив, Гліб!

        - Попреджаю – двері відчинити можуть чоловік або жінка. Чоловік – вітчим, жінка – мати.

        - Я навіть не знаю як її по-батькові!

         - Ольга Романівна. Вітчим – Володимир Миколайович.

Вже на перший поверх зайшли, коли я руку почала виривати.

          - Відпусти, не піду.

Гліб наморщив лоба, глянув на мене як на дурненьку, очі закотив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍