Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Розділ 19. Тася

– Я все чую!

Я кричу з кухні, отримуючи у відповідь брязкіт іграшок. Готую вечерю, періодично перевіряючи Руслана у ліжечку. Розумію, що він нічого не наробить, але лишити його одного надовго в кімнаті не можу.

Мама Діми вічно повторювала, що я надто трясуся над дитиною, нічого не станеться. Але, мабуть, це засіло у моїй голові. Постійні переживання, що з Русом щось трапиться.

У цій квартирі я, зненацька, почуваюся впевненою. Вона мені подобається. Тиха та спокійна, ніхто не включає голосно музику за стінкою. Вдома чоловік кілька разів ходив розбиратися із сусідами, які встановили колонки прямо біля суміжної стіни.

Мій погляд автоматично опускається на букет квітів, що стоїть у відрі. Вази нема. Я хотіла не забирати в охорони оберемок білих троянд, думала залишити їх чи подарувати комусь.

Але не змогла.

Слабинку дала, торкаю себе за це весь вечір.

Але на квіти дивлюся. Все всередині й стискається, й стає приємно. Діма чудово знає, що моє прощення не заслужити букетом, не купити подарунками. Це йому ніяк не допоможе.

Але чоловік все одно їх надіслав. Просто так.

"Дай мені час, Тась".

Я прокручую його слова в голові, намагаюся розібратися. Він хоче встигнути підробити факти, знову обдурити мене? Чи справді все не так було, як Іра розповідала?

Але фото…

Адже я бачила його…

– Чорт!

Я обхоплюю палець губами, обпікшись про духовку. Рушник зіслизнув, коли діставала форму та перевіряла картоплю, і тепер шкіра горить. Лаю себе за неуважність, підставляю руку під холодну воду. Біль трохи вщухає, коли у двері дзвонять.

Мирон писав мені пів години тому, питав, чи у силі наша зустріч. Моє роздратування затихло, приглушене вдячністю. Зрештою, чоловік нічого мені не винен, але витрачає свій час на те, щоб обговорити зі мною роботу.

У двадцять чотири час дорослішати, засунути старі розбіжності якомога далі. Чи бісить мене Шварц? Звичайно. Як і я його. Але це наше протистояння можна залишити до найкращих часів. Або до того моменту, коли Мирон першим почне мене діставати.

– Привіт, - видавлюю посмішку, запускаючи чоловіка всередину. – Я на секунду, перевірю Руса, а ти поки що роздягайся.

– Так відразу? Ти заміжня за моїм другом, а таке пропонуєш ...

– Шварц, - зітхаю, бо момент настає надто швидко. Демонстративно оглядаю чоловіка, а потім хитаю головою. – Вибач, ти не на мій смак.

– Кумедно, враховуючи, що ми з Дімою схожі.

Я морщусь, програючи один – нуль. Це правда, в університеті їх навіть іноді брали за братів. Той самий відтінок волосся, статура. Навіть очі в обох горіхового кольору.

А коли вони обидва відпускали легку щетину, то Степан Артемович, батько Діми, жартома питав мою свекруху про подружню вірність. Тому мій підкол був абсолютно провальним.

– Ти мій хороший.

Я гладжу сина світлим волосиком, вкриваючи ковдрою. Він смішно кривить носик, стискаючи в ручці брязкальце. Несподівано заснув, мабуть, день із бабусею його втомив.

– Вибач, - я повертаюся на кухню, прикриваю двері. – Руслан спить, тож не галасуй.

– Як скажеш.

Мирон розстібає ґудзики на піджаку, сідаючи за стіл. На ньому костюм, краватка трохи ослаблена. Зважаючи на все, чоловік тільки з роботи, вирішив закрити останні питання перед тим, як повернутися додому.

– Хочеш кави чи чай? – пропоную, забираючи в мийку брудний кухоль. – Є ще лимонад.

– Лимонад? Ти серйозно увійшла в роль домогосподарки, так?

Я знаю Шварца стільки ж, скільки свого чоловіка. За ці сім неповних років я обросла своєрідною бронею проти його недоречних висловлювань. Спочатку вони зачіпали, а потім стали звичною манерою спілкування.

Жарт про домогосподарку з'явився після того, як Діма зробив мені пропозицію. Збіглася з провальним складним іспитом. І Шварц постійно посміхався, що я так поспішаю заміж лише тому, щоб не було потреби вчитися чи працювати.

"Придурок" – журив його Діма, змушуючи мовчати. І подумки я вторила чоловікові щоразу.

– Лимонад, - повторюю з королівським спокоєм. – Можу у стилі деяких домогосподарок додати туди секретний інгредієнт.

– Який же? – Мирон усміхається, піднімаючи брову.

– Миш'як.

– Ризикуєш втратити роботу, Таю. А потім ще з поліцією розбиратися... Воно того варте?

– Ну, немає тіла – немає діла.

– У мене три свідки, які знають, що я подався до тебе.

– Блін, цілих чотири тіла?

Несу нісенітницю, а Мирон, на мій подив, тихо сміється замість того, щоб продовжити словесну суперечку. Подумки присуджую собі бал у нашому змаганні.

– Лимонад підійде, - зрештою видає чоловік, стягуючи краватку остаточно. – Навряд чи ти хочеш розбудити Руслана чайником.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍