Читати книгу - "Пробуджені фурії"

За п’ятнадцять метрів над ними я різко відштовхнувся від підлоги руками і рвонув бігти, зігнувшись у три погибелі.

Консольне плече простягалося на п’ятдесят чи скільки метрів у повітрі, а тоді без жодного шва переходило в основну будівлю гніздища. Там, де вони зрослися, відкривалося кілька овальних отворів. Археологісти намагалися приліпити згори плеча поручень для безпеки, але минув час, і тепер їхній епоксид тримався так само недобре, як і на драбині. В деяких місцях троси повідривалися й звисали з боків, а в інших їх узагалі давно не стало. Я скривився й звузив свій фокус до широкого гребеня в кінці, де плече поєднувалося з головною конструкцією. Не знижував швидкість.

Нейрохімія донесла до мене голос, що перекрикував решту.

— …тупі гімнюки, не стріляйте! Не стріляти! Не стріляти, щоб вас розірвало! Угорі, він угорі!

Зловісна тиша. Я відчайдушно намагався додати швидкості. А тоді повітря розірвало променями з бластерів. Я загальмував, ледь не зірвавшись у провалля збоку. Тоді знову кинувся вперед.

Голос Розкопки-301 коло вуха, громоподібний від нейрохімічного підсилення.

— Деякі ділянки зараз вважаються небезпечними…

Я безсловесно загарчав.

У спину вдарило жаром, почувся сморід іонізованого повітря.

Знову той новий голос, наближений нейрохімією.

— Дай сюди, йолопе. Зараз я покажу, як треба…

Я кинувся гребенем убік. Очікуваний розряд продер жаром спину й плече.

Доволі влучна стрільба, як на таку відстань і незугарну зброю. Я впав, контрольовано перекотився, підскочив і кинувся щупаком у найближчий овальний отвір.

Разом зі мною до нього залетіли бластерні розряди.

Їм знадобилося майже пів години, щоб увійти за мною.

Засівши посеред стрімкої марсіянської архітектури, я напружував нейрохімію і щосили намагався слідкувати за їхньою суперечкою. Я не зміг знайти точку огляду так близько до землі, з якої було б видно назовні — драні марсіянські будівельники — але чудернацькі лійкові ефекти у внутрішній будові гніздища доносили до мене пориви голосів. Суть сказаного було неважко зрозуміти. Наймані підручні хотіли зібратися й рушити додому, а їхній ватажок прагнув насадити мою голову на палю.

Його можна було зрозуміти. На його місці я поводився б так само. Не можна повертатися до якудзи, виконавши половину угоди. І вже точно не можна повертатися спиною до посланця. Він знав це краще за будь-кого з них.

Голос він мав молодший, ніж я очікував.

— …не можу, що ви боїтеся цього всраного місця. Господи, та ви ж усі виросли під ним. Це ж просто засрана руїна.

Я роззирнувся на круті виступи й западини, відчув легенький, але настирний потяг, що штовхав фокус зору догори, аж поки очі не починали боліти. Різке ранкове світло падало донизу через невидимі отвори десь над головою, але по дорозі якось м’якшало і змінювалося. Туманно-сині поверхні сплаву ніби всмоктували його в себе, а те світло, що відбивалося від них, було дивно приглушене. Нижче рівня антресолі, на яку я видряпався, клапті мороку чергувалися з розривами й діромахами в підлозі, де їх не розташував би жоден здоровий головою людський архітектор. Далеко внизу крізь них виднілися гірські пейзажі з сірого каміння й ріденької рослинності.

Просто руїна. Аякже.

Він був молодший, ніж я очікував.

Я вперше конструктивно замислився над тим, наскільки саме він молодший. Якщо брати абсолютний мінімум, то йому точно бракувало кількох моїх світоглядних зустрічей з марсіянськими артефактами.

— Слухайте, в нього ж навіть довбаної зброї нема.

Я підняв голос так, щоб його винесло назовні.

— Агой, Ковачу! Якщо ти такий до всирачки впевнений, то може сам по мене прийдеш?

Раптова тиша. Якесь бурмотіння. Мені здалося, що я вловив придушений регіт когось із місцевих. Тоді почувся його голос, підвищений до рівня мого.

— Непогана в тебе підслухачка.

— І мені подобається.

— Ти збираєшся дати нам битву, чи просто послухаєш та повикрикуєш дешеві образи?

Я вискалився.

— Просто хотів допомогти. Але битву я можу дати — бери та заходь. Можеш і наймитів узяти, якщо вже так треба.

— Я маю кращу думку. Що скажеш, якщо ці наймити проведуть тренування з відкриття усіх отворів на твоїй попутниці, поки ти не вийдеш? Можеш використати нейрохімію, щоб усе послухати, якщо захочеш. Втім, якщо чесно, то думаю, що ти й без того все почуєш. Ці хлопці страх які охочі.

Гнів наріс у мені надто швидко для раціональної думки.

М’язи обличчя сіпнулися й затрусились, а весь корпус ейшундівського чохла натягнувся, наче трос. Він упіймав мене на цілих два непевні удари серця. Тоді посланські механізми обдали мої емоції холодом і розібрали ситуацію на кісточки.

Він цього не зробить. Якщо Танаседа вистежив тебе через Ошіму й «Пролаз», то це тому, що він знає, як вона замішана в смерті Юкіо Хіраясу. А коли він це знає, то захоче отримати її неушкодженою. Танаседа зі старої школи, і він пообіцяв страту як у старій школі. Йому зіпсований товар не згодиться.

Крім того, тут же йдеться про тебе. Ти знаєш, на що здатен, а на що ні.

Я тоді був молодший. Тепер. Зараз. — Я намагався осягнути цю концепцію. — Там. Молодший я там. Хіба можна знати…

Можна. Це посланський блеф, і ти це знаєш, бо сам його використовував багато разів.

— Нема чого на це сказати?

— Ми обидва знаємо, що ти цього не зробиш, Ковачу. Ми обидва знаємо, на кого ти працюєш.

Цього разу пауза перед його відповіддю була майже непомітною.

Хороша реакція, вражає.

— Здається, ти дуже непогано поінформований, як на втікача.

— Так навчили.

— Вбираєш місцевий колорит, га?

Слова Вірджинії Відаури на посвяті в посланці, суб’єктивне століття тому. Я задумався, скільки минуло з того часу, як ці слова почув він.

— Щось таке.

— Скажи мені дещо, дядьку, бо справді цікаво. З усією твоєю підготовкою — як ти став заробляти дешевими вбивствами? Дивний кар’єрний поворот, як на мене.

Поки я слухав, на мене набігло холодне усвідомлення. Я скривився й трохи пересунувся. Нічого не сказав.

— Передчутливий, так? Ти Передчутливий?

— Ну, є в мене інше ім’я, — гукнув я у відповідь. — Але якесь гімнидло вкрало його. Поки не поверну його, згодиться і Передчутливий.

— А як не зможеш його повернути?

— Приємно, що ти хвилюєшся, але ж я знаю того гімнидла. Він недовго буде мені проблемою.

Зміна в голосі була крихітна, а пауза майже непомітна. Тільки посланське відчуття могло вловити той гнів, що був придушений так само швидко, як і розгорівся.

— Та невже?

— Кажу тобі. Справжній кизяк. Такі довго не живуть.

— Схоже, ти надміру впевнений у собі, — його голос на дрібку змінився. Я