Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

-Що? Константе, що ти говориш? Він ж тебе уб’є

-Зараз тут буде Рокко та Батист. Йди Ксав’є, все буде добре.

-Гаразд, Фроме, бережи себе.

Ксав’є пройшовся прямо біля мого плеча та посміхнувшись мені. Він хотів цього, хотів, щоб тут був Рокко або Батист, або те, щоб я убив Фрома. Тихенько на вухо він прошепотів : «Щасти, Конграйте…» І пішов

-Що ж, Артуре. – Бенс наступив на труп Філіпа. – пройди, будь ласка, до мене у кімнату та зачини двері. Якщо хочеш мене убити, я не проти, тільки в закритому приміщенні.

-У сенсі? Константе, щось тут не так…

-Все так, Артуре, я все давно знаю. Знаю, що час мій на межі, і Рокко або Ксав’є мене уб’ють, про тих двох нелюдів я знав раніше, що так і буде. Ніколи не вір слову монстра, Артуре, ніколи.

-А хіба ти не монстр, Константе?

-Ні, Артуре, аж ніяк. Я лише картинка, ілюзія, називай це як хочеш. Я просто образ, який керує містом. Люди думають, що я найбільша та найгниліша персона, хоча це не так. Мені під дулом пістолета біля голови потрібно було підписувати закони, які я зовсім не хотів. Рокко й Батист, Ксав’є Болонтіз – вони створили мене та місто таким, яким ти знаєш сьогодні.

-Я не можу повірити тобі, Фроме, не можу.

-Мені не треба вірити, Артуре. Просто слухай та дивись.

Констант зняв свій смокінг. Велика кількість порізів.

-Бачиш, Артуре? Кожен мій поріз на тілі – це писаний закон, який я приймати зовсім не хотів. Я знав про твій приїзд ще в перший день, ще тоді коли ти мав заступити на землю Вільденбургу. Я знаю, що ти був у Олівера, гарної душі чоловіка. Він тобі розказував про 4 вершників, чи не так?

-Так, Фроме, я пам’ятаю це й досі.

-Кого він перелічив? А ну, кажи.

-Ти, Батист, Рокко та Вольф.

-Все правильно, Артуре, тільки Олівер помилився. Замість мене має бути Ксав’є. Я маріонетка Артуре в двох чужих мені руках. Я лише гнила картина, яку так ненавидять люди. Сектантів, дует та Ксав’є їх просто бояться, а мене, Артуре, ненавидять. Я не хотів цього всього. Досить довго боявся, що мене уб’ють, а зараз стомився.

-Чому взагалі вбили Крістіана за ті кляті документи?

-Розумієш, Артуре, ті документи, то ключ, щоб стати героям, адже якщо мене уб’ють, ті документи проявлять світу, яка я паскуда, і той хто мене переміг – стане героєм. Саме за цим ганявся Ксав’є, Батист та Рокко. Ксав’є не міг підібратися чи викрасти документи, адже б я наказав би його убити, але б тоді вбили й мене. Болонтіз справді чекає, поки дуету не стане, і тоді я буду голопузою жертвою для нього.

-Фроме, де сейф?

-Ти не поспівчуваєш мені, Артуре?

-Аж ніяк. Людям даний вибір, Константе: Жити, але через свій страх та дії убивати решту, чи померти, але залишитися невідомим героєм. На то ми люди, що маєм вибір.

Констант важко видихнув.

-Сейф у…

Двері відчинилися. Постріл. Тіло Константа упало на підлогу. Від кулі, яка так швидко прилетіла йому у мозок, відірвалась частина голови. «Орел» убив свою здобич. Фальшивий мер, маріонетка та убивця застрелений. У кімнату увійшов Рокко.

-«Чк-чк», Ай чортівня. Пощастило тобі, тваринко. – Рокко поклав на підлогу гвинтівку Батиста. - Зачекай, так це ти. Твій страх, який мені так знайомий. Як тебе хоча б звуть. – дістав ножик Рокко.

-Не твоя справа, Рокко.

-Не варто так говорити зі своєю смертю, сучий виродку. – Рокко наближався все ближче. Ти останній, хто залишився із моїх цілей.

Я віддалявся від нього. Його погляд схожий на погляд пуми, яка тільки що пережила бійку із крокодилом. Безумний, але сповнений перемоги. Із раною в тілі він йшов не відчуваючи болю. У правій руці він тримав ножика.

-Я стільки всього пережив за ці дні, тваринко, що ти не станеш мені на заваді. Ти тільки подумай, за останні хвилини, часи, доби,  я втратив кращого мені друга, з яким ми хотіли змінити цей світ. У середині душі я знову той самий Рокі, який колись втрати маму та пережив пекло. Я не хотів цього всього, - Рокко наблизився, він побачив на моїй одежі мої ініціали, - Арті Конграйте.  

-Чому ж тоді ти обрав шлях жорстокості та вбивств? Рокко, цього всього могло б не бути…

-А ти спробуй пережите те, що пережив я. Впевнений, ти зламаєшся відразу. Вбивати куди проще, Конграйте, чим бачити пики щасливих людей. Я відчував огиду, спостерігаючи як діти сміються, як дорослі дружать між собою, як люди кохають. Все життя мою психіку ламали, калічили тіло, словами, як ножом, різали душу. Смерть мами надломила моє серце. Відтоді на ньому знаходиться здоровезний шрам, який болить. Щовечора болить. Мене кинули покаліченим на корм медведю, Арті… Люди насміхалися наді мною, били. Я не знав щастя. Я, СУКО, ПОЧАВ ЗАЗДРИТИ УСІМ, ХТО ВІДЧУВАВ СЕБЕ ЩАСЛИВИМ. МОЄ ЩАСТЯ ТО БІЛЬ, ЗАВЖДИ БУВ БІЛЬ. Коли я зустрів Батиста, то ми пообіцяли одне одному, що змінимо цей світ та помстимося усім, через кого наші ангели померли. Ми розпочали із сектантів. Сектанти – це гниль. Гниль усього людства. Мерзенні потвори, які готові вбити, аби ублажати якогось свого недобога. Різноманітні садисти, вбивці, маніяки – це друга ступінь після них. Найстрашніші серед них психи, які навіть не усвідомлюють, що убивають, для них це забавка.

-Ти поєднання їх усіх, Рокко. Ти смерть із крилами. Ти вершник апокаліпсису. Ти маєш померти!

-Якщо вбити вбивцю, Конграйте, то кількість вбивць не зміниться, чи не так? -Рокко підняв ножа. – Був радий тебе бачити!

Постріл.

-Ти зробив це, «кх-кх», вбивцю… - тіло Рокко упало біля Артура.

Куля влучила прямісінько у шию. Рокі задихнувся власною кров’ю. Швидка реакція Артура, який вчасно вийняв пістолет із потаємного карману, убила «Вампіра». Конграйт втратив свідомість від пережитого дійства. У магазині залишилась одна куля.

3. Ксав’є повертався назад у свій готель. У Вільденбурзі він народився, у місті смертей виріс і тут у могилі помре. Батьки його були заможними людьми, саме вони надали йому можливість вчитися та розвиватися у сферах, у яких він бажав бути. Лютеста Ромелі та Аутан Болонтіз познайомилися задовго до народження Ксав’є на морському континенті, де чоловік працював у конторі власного дядька. Лютеста у той час була проїздом у Несімені – місці, де жив та працював Аутан. Познайомившись на вулиці, коли чоловік гуляв із своїми друзями, Лютеста закохалася у манерного Аутана, який загравав до неї, створюючи вірші на місці, як тільки дивився їй у очі. Середнього зросту чоловік, який завжди по вечорах вдягав свою синю сорочку, золотий ланцюжок, подарований мамою, чорні брюки та коричневі туфлі. Аутан мав чорне кучеряве волосся, яке завжди акуратно поливав водою. Його посмішка зводила з розуму дівчат Несімену. Перед ним не встояла й чарівна, синьоока, неначе волошка, Лютеста. Струнка, довгонога із густими бровами, жінка, яка була, мов символ теплого континенту, де завжди світить сонце. На момент їх зустрічі їм обом було по 24 роки. Лютеста, яка була випадковим проїздом у Несімені, зустріла тут свою долю.